Розділ 4
Зі щільної завіси світло пішло на спад і вимкнулося. Сел побачив що він в іншому місці. Згадавши що казав Боррет, Селбіт швидко забрався з кабіни. Це було невелике приміщення в якому знаходилася платформа пересилання з двома колами. Ксайд закінчував одягатися, як в кабіні засвітилося. Світло вщухло і на платформі появився роздягнений Поттер. Він виявився ще тим здоровилом. Сел з захопленням дивився на гору м'язів. Лише лиса голова і гидка ріденька борідка надавали його фігурі якогось зловісного відтінку. Пот зійшов з платформи і зауважив що Сел на нього дивиться.
- Щось трапилося? – його голос гримів наче грім.
- Ні, нічого. - відповів Сел. – Ти себе бачив в дзеркалі?
- Ні, а що?
- Надто вже великим ти виглядаєш.
- На себе подивися, товстун нещасний.
- Та я в хорошому розумінні, Пот. Ти чого?
– А я в поганому. - гаркнув він і почав одягатися.
- Що, я дійсно так погано виглядаю? - поцікавився Селбіт.
- Раніше виглядав краще. – буркнув той.
- Та й ти не красень. - Образився Сел.
Засвітилося в кабіні і через кілька секунд звідти вийшов професор Боррет. Повністю одягнений він з собою мав ще їх велику сумку. Селбіт і Поттер здивовано дивилися на нього. Боррет зрозумів чого.
- Вибачте за цей невеликий тест, але я повинен був переконатися, що ви ті, за кого себе видаєте.
- Ви маєте на увазі роздягання? - Запитав Сел.
- Саме це. В нас переміщаються одягненими.
- А, дрібниці. – посміхнувся Сел - хіба справжній Друв не роздягнеться, щоб ввести вас в оману?
- Не впевнений. Людині в його становищі важко на таке зважитися – посміхнувся Боррет - особливо якщо на тебе дивиться кілька сотень людей, і, мабуть, покажуть по телебаченню.
- Як кілька сотень людей? - не зрозумів Сел. - До чого тут телебачення?
- Справа в тому, що в залі знаходяться монітори, які безпосередньо пов'язані з кабінами пересилання і які транслюють все що там відбувається.
- Навіщо?
- Що б зустрічаючі могли бачити хто прибув.
- І що, вони мене бачили голим? - здивувався Ксайд.
- Не вас, а керівника Інституту Охорони Друва, а також співробітника інституту охорони містера Дублота. – засміявся Боррет.
– Поттер - Звернувся до друга Селбіт пригадавши, що той думки не читає. - Ти коли роздягався ніде себе не шкрябав?
- А тобі навіщо? - буркнув він.
- Це дуже важлива деталь і від цього залежить твоя поведінка в найближчі кілька хвилин. - Сел старався не сміятися.
Посміхався і Боррет, бо розумів, до чого веде Селбіт. Поттер наразі був чогось злий, і ще не зрозумів, що над ним намагаються пожартувати.
- Яка поведінка? - не розумів він. – ти про що?
- Ну, як тобі пояснити. – Сел старався бути серйозним - Наприклад я перед пересилкою почухав собі ніс та попу. Тому тепер вибухну нестримним сміхом, як і шановний професор, який теж чухав собі ніс. А що чухав ти?
- Ну, потилицю і яй...
Поттер не договорив тому що Сел вибухнув сміхом і показував Боррету місце, яке чухав Хаб. Той теж зайшовся від сміху.
Поттер зрозумів, що його розіграли чи намагаються це зробити. Він схопив Ксайда за груди та підняв його над підлогою. Так утримуючи в підвішеному стані промовив:
- То яка буде моя поведінка в найближчі кілька хвилин? Давай вгадаю. Я буду злий, і, швидше за все на тебе, правда?
- Правильно - Селбіт намагався стримати сміх - Але не на мене, а на професора.
Він продовжувався заходитись сміхом навіть в підвішеному стані. Пот його відпустив. Коли Сел заспокоївся, то пояснив Поттеру причину сміху. Пот повеселішав і перепитав чи правда те, що Селбіт сказав про своє чухання? Коли той підтвердив, Поттер також засміявся. Тепер настав час дивуватися професору та Ксайду. Посміявшись Поттер пояснив.
- Справа в тому, що ти не дослухав мене, а речення була таке «потилицю і я… й не пам'ятаю що б ще щось чухав». Так що це, шановний, тебе покажуть на пів галактики де ти себе чухав.
Друзі ще посміялися і коли веселощі минули Боррет сказав:
- Ну що, дорогі мої колеги по вигнанню, час подивитися куди ми потрапили. Добре вже те, що тут є повітря та гравітація.
- А що могло б і не бути? - злякався Сел.
- Звичайно. Це ж чиста авантюра ось так кидатися невідомо куди. Лабораторія могла бути розгерметизована.
– Жах. Ви перші, пане Боррет.
Вони попрямували до єдиних дверей, що виходили в невеликий коридор, в якому знаходилося ще троє дверей. Професор зайшов в перші. Вони побачили великий зал в якому одна половина була заставлена ящиками та столами. В іншій частині знаходився трансмітер. Професор Боррет був ошелешений. Він повільно ходив між столами, торкався руками речей і, здавалося, зараз розридається. Проте стримався. Нарешті він промовив:
- Нам треба поговорити.
- Щось не так. - стривожився Сел.
– Не так. Дуже багато чого не так. Дізнайтеся що в інших приміщеннях, чи немає персоналу, а я тим часом поспілкуюся з комп'ютером. Зустрічаємось тут, в лабораторії.
- Добре, але дозвольте спитати – нам щось загрожує?
- Думаю ні. Крім нас тут, скоріш за все, немає нікого. Але будьте обережні.
Боррет попрямував в глибину лабораторії. Ксайд і Поттер пішли дивитися решту приміщень. За наступними дверями був туалет. Треті двері виходили на сходи що вели вгору. Вгорі були житлові кімнати, кухня, спортзал, медпункт, ще одне велике приміщення з ящиками, різні комори. І нікого живого. Коли все оглянули і всілися в одній з кімнат перепочити, Пот промовив:
- Чи не настав час ввести мене в курс справи? Я зовсім нічого не розумію, особливо чому я, не я, і навіщо ми втікали? Давай розказуй.
- Добре. Я не далеко від тебе втік в обізнаності стану речей. Хоча на рахунок твого, як і мого тіла, скажу. Але спочатку питання - після того як ти прокинувся в саркофазі, ти з кимось спілкувався?
- Ні. Я не знаю мови. Мене відвели в кімнату з якої ти мене і забрав.
– Зрозуміло. Тоді не думай що я божевільний, бо це не моя уява, а тільки те, що мені сказали. Так ось, перше – ми не на своїй планеті. Ми не на Марсі чи Місяці. Ми - в іншому всесвіті. Але потрапити сюди може лише наша свідомість. Без тіла.
- Ми померли? – злякався Пот.
- Ні, не померли. Просто наші тіла залишилися там, на Землі.
- Тіло завжди залишається на землі. Лише душа безсмертна.
- Що за нісенітницю ти верзеш? – обурився Сел - Ми живі. Так, про що я говорив? Бачиш, вже забув. Не збивай мене з думки, я не дуже багато знаю і ще менше розумію. А згадав. Інший всесвіт. Так от, щоб потрапити сюди тіло треба залишити. Але відповідно в цьому всесвіті теж потрібно тіло, щоб можна було жити. Тому ми в інших тілах.
- Капець як складно. – буркнув Пот. - А чому ми втікаємо?
- Втікаємо тому, що сьогодні мають тіла забрати, а нас умертвити.
- Навіщо?
- Тому, що це тіла людей, які мають завтра приїхати з відрядження.
- Важко второпати що тут коїться? Що за дурний обмін тілами? Навіщо їхати у відрядження без тіла? - Поттер намагався щось зрозуміти, але в нього не виходило.
- Що тут не зрозумілого? – Безтолковість Поттера діяла Селу на нерви. - ті двоє, чиї тіла в нас, вирушили до нашого всесвіту. А до нас можна попасти без тіла. Тому в них залишилися їх тіла в які помістили нас.
- Слухай, ти не сердься, але я заплутався хто в нас, а хто в них. Проте менше з тим. Чому нам не дадуть інші тіла? Чому хочуть умертвити?
- Не знаю. Думаю тут щось твориться, і ми стали причиною, яка прискорила процес кризи.
- А де ми зараз? Адже якщо це такі важливі персони, то нас шукатимуть.
- Сподіваюся, бомба спрацювала? - промовив Сел.
- Я теж. - відповів Пот. – Що ми підірвали?
- Сховище даних, де записується хто і куди відправляється.
- Думаєш про це місце ніхто не знає?
- Пішли спитаємо професора. Він, напевно, вже розібрався з комп'ютером.
Вони піднялися і попрямували вниз до лабораторії.
- А хто цей професор, чому він втікає з нами? - Запитав Пот.
- Це той, який притягнув нас сюди. Але тут він чомусь в опалі, тому й ховається разом з нами. До речі, ти не втомився?
- Ні. - відповів Поттер. – Я добре виспався. Зі мною не спілкувалися, але нагодували. Може дали щось із снодійного, бо я заснув. Перекусити б не відмовився.
- Я подрімав би годинку, бо заснути мені не вдалося. Слухай, яку з кімнат ти хочеш зайняти?
- Ту, що ближче до їдальні. – впевнено відповів Поттер. – думаю для мого тіла потрібно багато їжі.
- Якщо вона тут є, та їжа. – зітхнув Сел.
Друзі повернулися до лабораторії. Професор, здавалося, дрімав. Він сидів за столом з закритими очами і не рухався. Ксайд торкнув його за плече. Той розплющив очі, сказав що вже завершує і знову відключився. За хвилину він відкинувся на спинку стільця і посміхнувся.
- Гарні новини, професоре? - запитав Сел.
- Чудові.
- За нами не женуться?
– Куди, сюди? Та ви збожеволіли.
– Чому? - не зрозумів Ксайд.
- Та тому, що навколо нічого немає.
– Де нічого немає?
– Тут немає. Тільки ми й порожнеча в прямому значенні цього слова. Ми перебуваємо в точці перетину простору.
- Я вже чув про цю точку від вашого колеги, який спланував втечу. – сказав Сел.
- В мене є пропозиція. – піднявся професор. - Давайте відзначимо нашу свободу. В їдальні чекає шикарний обід зі справжньою випивкою з кращого вина, що тут є.
- Звідки вам відомо, що в їдальні щось є? – поцікавився Сел.
- Бо я знаю все що тут коїться. - Професор показав руками навкруги і урочисто вигукнув - дорогі мої, це моя лабораторія. Це світ, який я створив і який тепер знову належить мені. Нумо святкувати.
Вони прийшли до їдальні і там справді був накритий стіл на трьох. Боррет пояснив, що тут все автоматизовано і в їхньому світі домашнім господарством займаються спеціальні машини. Вони справді дуже смачно поїли. За обідом всі здружилися і тепер називали один одного скорочено Сел, Пот та Трес.