Розділ 21

Ксайд зіскочив з платформи кабіни пересилання. Нікого не було. Підійшов до дверей і прислухався. Жодного шуму. З'явилася його сумка. Він зняв її з платформи та ввів кодове слово. Жодної реакції на це не було. Він одягався коли з'явився Фосорк.

- Все нормально? – прошепотів той.

- Так. Поки що тихо. - прошепотів Сел. - Передайте привіт Боррету, він буде радий вас побачити.

- Сподіваюся. - відповів Фосорк і світло поглинуло його.

Селбіт став біля дверей. Почали з'являтися люди. Вони, проінструктовані, залишалися на місці і чекали поки не почнеться подальше пересилання. Сел підключився до комп'ютера бази. Знайшов повідомлення, що не санкціоновано включилися кабіни пересилання. Жодної команди поки що введено не було. Селбіт підключився до мережі бази. Кілька розмов не по темі. Поступив наказ патрульній групі щоб перевірили, що творитися з кабінами. Ксайд пам'ятав, що такі групи зі зброї мають шокові пістолети. Група включає дві чи три особи, залежно від того є з ними сержант чи ні.

Селбіт причаївся за дверима. Патруль побачив ще за кілька поворотів. Було двоє. Щоб увійти, треба було скористатися панеллю біля входу. Блокувалися двері за допомогою центрального пульта. Сел мав доступ до нього, але блокувати двері означає підняти тривогу. Цю подію потрібно було відтягувати якомога довше.

Один патрульний увійшов. Інший був ще в коридорі. Ксайду потрібно було, щоб вони обидва зайшли в середину. Тому він стояв за дверима і чекав.

- Агов! – вигукнув той, що зайшов перший. - Що тут діється? Хто ви такі?

Сел зачинив двері за другим патрульним. Вони здивовано дивилися на нього. Ксайд вдарив в голову того, що стояв ближче. Той впав. Другий вихопив пістолет і вистрілив. Побачивши що це не дало ефекту, Патрульний кинувся на Ксайда і тут же відлетів як від стіни.

- Якого біса? – вигукнув він. - хто ти такий?.

З підлоги піднявся інший патрульний, тримаючись за голову.

- І важка ж в тебе рука, хлопче. - промовив він. - Ти так більше не роби, гаразд? Впевнений, всі питання ми можемо залагодити шляхом переговорів. Домовились?

Селбіт дивився на хлопців і не знав, що робити. Він не міг їх вбити. Він не міг навіть з ними битися, бо вони на нього не нападали. Але заговорив переговорний пристрій в того, що піднявся на ноги.

– Патруль номер два. Що у вас?

Це протверезило Ксайда і додало рішучості. Він вдарив того в кого не було переговорного пристрою. Той відлетів, вдарився об стінку і впав, не виявляючи ознак життя.

- Мовчати. - Сел схопив солдата за барки і підняв. - Ти зараз скажеш, що тут не зрозуміла проблема. Зрозумів? Інакше будеш мертвим, як твій товариш.

Той злякано закивав головою. Сел поставив його не підлогу.

- Щось з проводкою, сер. - Промовив він не зводячи очей з Селбіта.

- Що з проводкою?

- Не знаю. Спалахує і гасне світло.

- Нічого не горить?

- Ні, сер.

- Залишайтеся там, я пришлю монтера.

Ксайд забрав переговорний пристрій і подивився на годинник. Минуло тільки п'ятнадцять хвилин.

– Коли прийде монтер? – тихо спитав Сел.

- Не знаю. – перелякано прошепотів той.

- Через який час він може прийти?

- Хвилин десять, може п'ятнадцять.

- Що з тобою робити? – Сел дивився на солдата. – Вбити чи залишити живими?

- Краще в живих. – злякано відповів той.

Він бачив, як Сел вибив дух з його напарника одним ударом і тому вірив його словам.

- Я тебе зв'яжу.

– Добре.

- Але чим? В тебе нічого немає?

– Ні.

- Зніми в товариша пояс. Тільки без фокусів. Один неправильний рух і ти труп.

- Розумію.

Солдат повільно зняв пояс.

- Ще живий? - Запитав Ксайд.

Той попробував пульс.

– Так, живий.

- Поклади його зручніше. - Запропонував Ксайд.

Він зв'язав солдатові руки і знову причаївся біля дверей. Поки що нікого не було.

- Слухай, що це за люди, які з'являються і зникають? - Запитав патрульний.

- Не знаю. - Відповів Сел,

- А звідки вони, і куди прямують?

- Я тебе залишив живим не для того, щоб ти діставав мене запитаннями. Зрозумів? –Селбіт намагався надати голосу якомога більше твердості.

- Ти не схожий на вбивцю. – не відставав солдат.

– А ти на солдата. – відповів Ксайд.

– Я тут тимчасово. На кілька місяців.

- Я так і думав. - посміхнувся Сел. - Справжні солдати чинили б більший опір.

- Якщо черговий запідозрить щось недобре, пришле справжніх солдатів.

- Сподіватимемося, що не запідозрить.

Знову включився переговорний пристрій.

- Другий патруль, як у вас справи? Монтер прийшов?

Ксайд підніс до обличчя солдата пристрій і промовив:

- Не роби з себе героя, зрозумів?

- Ні, сер, не прийшов. – відповів патрульний.

– Точно нічого не горить?

- Ні, сер.

- Тоді чому ці кабіни жеруть так багато енергії?

- Не можу знати, сер. Вони засвічуються та згасають.

– Будьте там.

В цей час зайшов монтер. Ксайд стежив за розмовою і не зауважив, як той підійшов. Побачивши зв'язаного патрульного, він позадкував і вискочив в коридор. Сел за ним. Якби той зачинив двері, то швидше за все втік би. Але він цього не зробив і Селбіт в два стрибки впав на нього. Монтер втратив свідомість від ваги що звалилася. Сел затягнув його всередину, зачинив двері і ввімкнув всі свої детектори. Сканування показало, що наближаються ще двоє людей. Селбіт причаївся біля дверей. Вони пройшли повз. Сел глянув на годинник. Минуло лише пів години, а вже стільки подій. Добре що переміщення вночі.

А люди прибували та відбували. Щохвилини здійснювалося переміщення і близько тридцяти чоловік було вже на Таємничій. Знову ввімкнувся передавач.

– Другий патруль, це черговий. Монтер прибув?

Ксайд сказав передати, що прийшов і ремонтує.

- Так, сер. Оглядає кабіни.

– Що там таке?

- Поки не ясно, сер. Він ще не розібрався.

- Коли закінчить, нехай зв'яжеться зі мною.

- Так, сер.

В цей час прийшов до тями монтер і заворушився другий патрульний. Селбіт підійшов до монтера.

- Говорити можеш?

- Так. - прохрипів він важко.

- В тебе є провід чи шнурок?

- Так. - стогнав монтер. - В сумці провід.

Ксайд порився в сумці.

- Підіймися, я тебе зв'яжу.

Сел зв'язав йому руки і той зі стогоном всівся поряд з солдатом.

- Чим ти мене так придавив? - Запитав монтер.

- Бачу вже можеш нормально говорити. – сказав Селбіт. - Зараз зв'яжешся з черговим і скажеш, що тут все нормально і це щось з комп'ютером, який керує кабінами. Тільки нічого зайвого. Вбити я тебе встигну раніше ніж хтось прийде, зрозумів?

Той ошелешено кивнув і сказав черговому все що хотів Сел.

- Але в мене тут теж все гаразд. – відповів черговий. - Добре, будьте там, а я підніму програмістів. Ну і енергії ж жеруть ці кабіни, я такого…

Черговий вимкнувся. Ксайд продовжував стежити за повідомленнями, що проходили по внутрішньому зв'язку. Тут грав на руку факт, що час був дуже ранній. Ксайд підключився до відеокамери в кімнаті чергового. Було видно як в кімнату хтось зайшов, мабуть програміст, і сів за панель зв'язку з комп'ютером.

- Тут справді щось з програмою, сер. Вона зациклена на одній ділянці і мені ніяк не вдається вивести її з цього стану.

- І що, немає способу виправити?

- Хіба перезавантажити систему, сер.

- Але це неможливо. Це означає, що треба відключити всі системи на всій станції. Це система безпеки! – вигукнув черговий.

- Навіть не знаю що придумати. - Розвів руками програміст. – в нас є ще резервна система. Давайте перекинемо на неї управління?

- Підключити резервну систему, кажеш. - Задумався офіцер. - Давай я спочатку піду туди і подивлюся що там таке.

Це рішення чергового, з одного боку, врятувало місію від передчасного її завершення, тому що Ксайд не переробив програми в її резервному варіанті, але з іншого боку, призвело до тих кривавих подій, які сталися згодом.

Селбіт приготувався до приходу чергового, що йшов разом з програмістом. Коли офіцер відчинив двері, Сел щосили штовхнув її назад, розраховуючи на те, що може збити з ніг їх обох. Але це були військові. Програміст зорієнтувався і відскочив в бік. Черговий до того часу, як Ксайд кинувся на нього, встиг вихопити зброю, яка стріляла кулями. Ксайд впав на нього, намагаючись притиснути вагою. Проте офіцеру вдалося вивернутися і Сел навіть не зачепив його. Поки Сел піднявся на ноги, черговий розрядив в нього частину обойми пістолета. Це збило Селбіта з ніг. Офіцер, розраховуючи що після такої кількості куль противник мертвий, сховав пістолет і схилився над тілом. Ксайд, прийшовши до тями, розплющив очі в той момент коли обличчя чергового схилилося над ним. Той закричав від жаху. Факт того, що його противник ще живий налякав офіцера набагато більше, ніж коли на нього напали. Сел, скориставшись тимчасовим замішанням, схопився і вдарив його в живіт. Той звалився на підлогу.

Найбільшою перевагою мега сили було те, що противника можна легко повалити з одного удару. І не лише повалити, навіть убити. Поки що Сел не міг вбити. Тому він розраховував силу удару так, щоб знешкодити.

Селбіт втягнув чергового в кімнату і поклав поряд з рештою. Таким чином в нього набиралося дедалі більше заручників.

Тим часом кабіни пересилання працювали, безперервно перекидаючи людей на Таємничу. Ксайд подивився на годинник – минуло ще двадцять хвилин, а загалом майже п'ятдесят. Не погано. Ще б протриматися хвилин сорок.

Але заревів сигнал тривоги. Селбіт згадав програміста, який втік під час його боротьби з черговим. Ксайд уважно стежив що твориться в мережі бази. Піднялися військові підрозділи бази. Сел взяв пістолет чергового і подивився що за зброя - був схожий на пістолети які він бачив в Хейха. Зарядів два, один в стволі, інший в магазині. Якщо вважати, що кожен заряд мав п'ятдесят куль, то в нього було близько вісімдесяти пострілів - частина вже розряджена в Ксайда. Селбіт перевірив одяг офіцера, але додаткових зарядів не виявив.

Коридори заповнилися озброєними солдатами. Вільним був тільки той, який вів до кабін. Запрацювали камери спостереження. Ксайд почав стріляти по тій, що показувала камери пересилки. Поки він розбирався з нею, та, що була над камерами, працювала і противник міг бачити, що він тільки один. Тим часом солдати заповнили коридор за дверима. Видно було, що вони готуються до вторгнення. Ксайд зв'язався з комп'ютером та заблокував двері. І зробив це вчасно, тому що надійшла команда штурму. Її не виконали тільки тому, що двері не відчинилися. Селбіт спостерігав як метушилися в кімнаті чергового, та кидалися прокльонами в бік нічого не здатного програміста.

- Та як може бути, щоб всі системи були зіпсовані? - Кричав один із трьох, не рахуючи програміста, офіцерів. Він був найвищим з них. - Це що, хтось зробив навмисне?

- Не можу нічого певного сказати з цього приводу. - Відповів програміст продовжуючи працювати.

- Це диверсія чи збій програми?

- Не можу визначити. - відповів програміст. – Справа в тому, що кабіни не працюють так, як треба. Ви самі бачите, прибув лише один нападник і далі кабіни зациклилися. Я гадаю, це непередбачуваний збій програми, який не дав загарбникам можливості провести висадку.

Було видно, що вони бачили зображення, яке транслювалося з пристрою позаду камер пересилання, і не бачили того, що творилося в камерах. Добре що Сел перше знищив цю камеру, а вже потім іншу.

- Що робити? – спитав інший офіцер який був з них найнижчим ростом.

- Думаю потрібно захопити приміщення поки загарбник один. – сказав високий. – Якщо виправимо програму, то камери запрацюють в нормальному режимі і можуть прибути інші нападники. Те, що він не один, це однозначно, тому що навіть божевільний не зважиться напасти на нас.

- Пропоную енергетичну гармату. – сказав середній по зросту.

- Так, вона здатна пробити сталеві двері. – Погодився високий.

Ксайд чекав штурму. Мозок гарячково перебирав можливі варіанти його дій. Якби він був один, то швидше за все, Сел би був паралізований подіями, що відбуваються. Але зараз він захищав багато людей. Цей факт змушував організм Селбіта працювати. Крім того, свідомість фізичної переваги сильно піднімала бойовий дух. Тому в його голові майже відразу виникла думка захопити енергетичну установку. При цьому він з теплотою згадав професора Боррета і Поттера, завдяки яким мав можливість бачити, що коїться за стіною. А там вже готували гармату. Вона мала вигляд півсфери, встановленої на ніжці, звідки стирчав ніс у вигляді широкої чорної спіралі. В центрі спіралі було два невеликі конуси. Ніжка кріпилася до платформи на колесах. На ній були встановлені блоки, які живили гармату енергією.

Як тільки гармату встановили, Ксайд вискочив в коридор та помчав, змітаючи на шляху солдат. Ніхто не зрозумів що сталося. Хтось почав безладну пальбу, ранячи і вбиваючи навколишніх. В цьому хаосі Сел втягнув установку в кімнату кабін пересилки.

Цей маневр був несподіванкою для керівників операції захоплення, а Селбіт отримав зброю, за допомогою якої вже можна впевнено вести переговори.

База повідомила центру про надзвичайне становище. На планеті Карликів також виявили, що в них щось діється. Це теж повідомили центру. Поки йшов обмін інформацією та прийняття рішень як діяти, пройшло достатньо часу і перекидання людей майже закінчилося. З планети прибув Поттер.

- Як справи? - Запитав він розглядаючи енергетичну гармату. – що за штуковина?

– Енергетична гармата. – відповів Ксайд.

- Нічого собі. – вигукнув Пот. - Вона що, тут була?

- Ображаєш. - Скривився Сел. – Я її захопив.

- Ого! – здивовано подивився Хаб на Селбіта. - А ти молодець. Яка ситуація?

- Поки що тихо. За дверима безліч солдат. Командування обмінюється повідомленнями з центром. Думаю нормальна, робоча обстановка в таких ситуаціях…

- Що кажуть?

- Нічого конкретного. Центр ставить запитання, вони відповідають. А як твої справи?

– Все пройшло майже без пригод. – відповів Хаб. - Після того як відбулася сутичка з патрулем, вимкнули живлення у всьому комплексі, а заодно і гравітаційну редукцію. Все перестало працювати, крім кабіни, звісно. Коли залишилося пару людей, я відправився до тебе. Ще пару хвилин і можна буде вирушати самим.

- Швидше б. - Зітхнув Сел.

І тут погасло світло. Вимкнули навіть аварійне освітлення. Кабіни теж перестали працювати.

- В чому справа, Сел? – почувся розгублений голос Поттера.

- Не знаю. – також розгублено відповів Ксайд.

- Ти нічого не бачиш?

- Поки що ні. Я стягую з платформи тих, хто прибуває. Вас ще багато? - Запитав він прибулого.

– Ні, за мною ще один. – відповів той.

- Слава Богу. - Видихнув Ксайд.

– Скільки прибуло ще? - Запитав Хаб.

– Ще п'ять. Це останні.

- Останні? – перепитав Пот. - Виходить нам не вистачило лише сім хвилин?

- Так, сім хвилин і ми були б в безпеці.

- Глянь обстановку.

– Дивлюся.

Він налаштував сканери. Енергія вимкнена по всій базі бо нічого не працювало. За стіною юрмилося безліч солдат. Вони одягали якісь прилади.

- Енергію вимкнено по всій базі. - Промовив Ксайд. – Солдатам видають якісь прилади. Мабуть, нічного бачення.

- Це все?

Ксайд провів рукою по колу.

– Ні. За стіною монтують енергетичну гармату. - Він показав рукою на стінку протилежну входу, але Пот не міг бачити його жесту.

- Одну?

- Ні, ще везуть одну. Туди ж.

Ксайд провів рукою по стелі і з жахом побачив, що вгорі солдати встановили ще дві гармати. Під ногами, на нижньому поверсі, поки що було чисто.

- Де саме розміщені гармати? - Запитав Пот.

- За стіною, проти нашого входу розміщено дві. Вгорі, прямо посередині розташовані ще дві. В коридорі де виходять наші двері, знаходяться ще дві.

- Ого! - вигукнув Поттер. – Нас підсмажать як поросят.

- Що робити? - Запитав Сел.

- Гармати в коридорі готові до бою?

- Скоріш за все ні. – відповів Ксайд

- Тоді зволікати не можна. - Поттер підійшов до дверей. – Відкрито. Це дуже добре. Треба якнайшвидше звідси забратися. Якщо нас не буде, то й атаки не буде. Це спасе життя всім, хто тут є. Куди краще бігти?

– Думаю в бік ангара.

- Ти перший, бо бачиш. – прошепотів Хаб. - І постарайся захопити в кого не будь прилад нічного бачення.

- Гаразд. - прошепотів Сел.

– Тоді вперед.

Він штовхнув Ксайда і той рвонув. Поттер за ним. Солдати не відразу зорієнтувалися що відбувається, тому що одяг друзів екранував випромінювання. Селбіт врізався в солдат і як таран змітав їх на своєму шляху. Поттер, який нічого не бачив, врізався в енергетичну гармату, втратив рівновагу і впав. Сел зняв в когось прилад нічного бачення і тицьнув в руки Поттеру. Він начепив і вони продовжили рух. Кругом панував повний хаос. Збиті з ніг, поранені й придушені солдати стогнали. Вцілілі металися і ніхто нічого не розумів. Друзі вже не бігли, а просувалися нормальним кроком, намагаючись не привертати уваги. Долинула новина, що «вони втекли». І знову піднялася неймовірна метушня. Хтось біг в один бік, хтось в інший. Носилися як по одному так і цілими групами. Поттер встиг нажити два автомати та рюкзак зарядів.

Вони вже були недалеко від ангару, коли включили аварійне світло. Якби друзі скинули свій одяг, то їх би ніхто не зауважив, тому що знизу була солдатська форма.

- Ось вони! – хтось випустив автоматну чергу.

Кулі пройшлися по ногах. Поттер вистрілив у відповідь. Всі, хто знаходився в коридорі, впали на підлогу. Залишилися тільки Ксайд і Поттер. Вони побігли в бік ангара. Але через два коридори натрапили на засідку, котра відкрила шквальний вогонь. Друзям довелося засісти в якомусь проході і відстрілюватися. Селбіт прийнявся сканувати довколишній простір. Ефір вже наповнився наказами та командами. Сел зауважив, що на допомогу солдатам, підтягли гармату. Друзі кинулися в протилежний бік безперервно стріляючи. Вони вже не думали про те, що можуть когось вбити. Тепер вони рятували себе.

Їм вдалося вискочити на сходи та піднятися на поверх вище. Тут було значно менше солдатів. Вони втікали, як тільки друзі показувалися в їхньому полі зору. Незабаром не стало нікого. Пройшовши кілька коридорів, Ксайд і Поттер зупинилися перепочити.

- В порівнянні з поверхом, звідки ми щойно вирвалися, тут повна тиша. - Промовив Селбіт.

- Так. Аж дзвенить в вухах. – погодився Поттер.

- Це дзвенить від пострілів. - Сел озирнувся. – Але чому нас не переслідують?

- Якраз думаю над тим самим питанням. - Хаб подивився на Селбіта. - признаюся чесно, мені ця тиша не подобається.

- Думаєш нас спеціально сюди заманили?

- Не знаю. Але треба вибиратися. Є пропозиції?

– Є. - Відповів Селбіт. – йдемо до приміщення, що знаходиться над кімнатою з кабінами пересилки. Якщо там ще є енергетичні гармати, зможемо пробратися до кабін.

- А якщо ні? - Запитав Пот.

- Тоді і будем думати, що робити в цьому випадку. - Відповів Сел.

- Куди йти? - Поттер оглянувся. – немає жодних покажчиків. Спробуй глянути що довкола.

Селбіт підняв руку і повільно зробив коло.

– Якийсь дивний поверх. – промовив Ксайд. - проглядається ніби скляний. Якщо внизу я міг переглянути два, від сили три коридори, то тут я бачу навіть не знаю скільки коридорів. І все столи, стелажі, безліч папок. Це, напевно, офісний поверх.

Ксайд підняв руку нагору.

- Над нами нема нічого. Це останній поверх.

- Чи не хочуть вони його розгерметизовати?

– Тоді треба швидко шукати вихід. - Селбіт вказав куди йти. – Там сходи.

Але двері були заблоковані. Поттер глянув на Ксайда.

– Можеш відкрити?

- Зараз спробую. Зв'язок з комп'ютером поганий.

Селбіт крутився в різні сторони шукаючи кращий прийом.

- Там щось рухається. – Він вказав напрямок. – І здається, рухається в напрямку до нас.

- Людина?

- Ні. - Ксайд виставив руку і заплющив очі. – Воно схоже на страуса. Металічний корпус. Швидше за все військовий робот, тому що має ствол.

- Далеко від нас?

- Коридорів шість.

- Яка швидкість?

- Крок людини.

- Він точно йде до нас?

- Не впевнений. - Ксайд поводив рукою. – швидше за все ще нас шукає.

- Гаразд, я на сторожі, а ти спробуй відчинити ці чортові двері.

Поттер відійшов до перетину коридорів, звідки міг з'явитися цей страус, а Ксайд почав працювати з комп'ютером бази. За кілька хвилин сказав:

- Нічого не виходить, Пот. Вони змінили пріоритети доступу.

Поттер уважно оглянув двері. Вони були металеві та мали приховані, надійні замки.

- Таку не візьме навіть граната. - Він глянув на Селбіта. - Що будемо робити?

– Рятуватися. - Відповів Сел. – Ходімо шукати кімнату, де гармати.

- Найімовірніше їх там вже немає. - відповів Поттер.

І тут як гуркне. Ксайд направив долоню з датчиками в той бік.

- Нічого собі! – вигукнув він. – Ця штука спалила цілу кімнату.

Селбіт насторожився.

- Здається робот нас засік. - Коментував він те, що бачив. - Бо просувається в нашу сторону.

- Він далеко?

- Через два коридори, але оскільки стін вже майже немає, то рахуй через коридор. - Ксайд злякано глянув на Поттера. - Він рухається в наш бік. Треба змотуватися звідси.

- Тоді чого стоїмо? – також злякано спитав Пот. - Тікаємо.

– Туди. – махнув рукою Сел.

Вони побігли. Робот тим часом спалив наступну кімнату, роблячи прохід навпростець. Але коли вийшов на місце, де були друзі, ті вже зникли за поворотом. Робот зупинився і почав крутити тулубом то в один, то в інший бік. Це дало час нашим втікачам пробігти кілька коридорів і вийти з зони дії його сканерів.

Трохи про самого робота. Апарат справді був схожий на страуса, бо мав дві довгі, пташині ноги. На ногах кріпився тулуб, нижня частина якого також нагадувала тулуб птиці. Тулуб після середини переходив в іншу, назвемо це верхньою частиною, яка могла повертатися. На що була схожа верхня частина сказати важко, тому що вона складалася з багатьох частин, але в загальних рисах, вона була кубічної форми, до верху вужча, і з одного боку стирчав ствол. Як потім друзі з'ясували, стволів було чотири, по одному з кожного боку, які ховалися всередині. Розміри були досить значні, хоча це поняття відносне, все залежить із чим порівнювати. А якщо брати асоціативне порівняння, то уявіть собі обідній стіл, за яким можуть поміститися шестеро людей. Це – нижня частина. На цей стіл поклали ще один стіл. Ось вам розміри цього страуса. До середини нижнього столу прикріпіть дві пташині ноги, які мають висоту цих двох столів, а самі столи знизу трохи закругліть на кшталт пташиного тулуба. Верхню частину потрібно звузити, а потім прикріпити кілька частин, що виступають. Середню частину, тобто де «столи» лежать один на одному, потрібно зробити круглою. Звичайно, таке порівняння дає тільки чисто геометричне уявлення розмірів, і дуже віддалене уявлення вигляду.

Це все було з'ясовано пізніше, коли їм довелося побути в ролі дичини, на яку полювали. Поки що Ксайд і Поттер переводили дух на відстані шести коридорів від робота.

- І скільки ми зможемо бігати від нього? - Запитав Сел.

- Довго бігати не можна. - відповів Поттер. - Потрібно його якось знешкодити. Наскільки великий поверх?

Ксайд покрутився і потяг Хаба за собою.

– Пройдемо на центральний коридор. - Вони вийшли на ширший коридор. – Це центр поверху, його вісь. Кінці впираються в сходи. Прикинь його довжину і матимеш діаметр.

Поттер глянув на один кінець, потім на другий.

- Метрів двісті, мабуть. Поверх має круглу форму?

- Не зовсім. - Сел продовжував сканувати. - Швидше за все це квадрат з закругленими кутами.

Селбіт описав приблизну геометрію поверху. Єдиним прямим коридором був центральний. До нього як з одного, так і з іншого боку примикало безліч коридорчиків, єдиним достоїнством яких було те, що вони йшли під прямими кутами один до одного. Швидше за все, поверх був в розпорядженні різноманітних служб, які будували свої контори залежно від потреб і кількості персоналу. Одні офіси були великі, інші малі. Таким випадковим чином формувалася мережа коридорів, коридорчиків і навіть тупиків.

- Так. - Промовив Пот як Селбіт закінчив. – Це якийсь лабіринт. Тут заблукати можна.

- Не зовсім. – відповів Ксайд. – Тому що завжди можна вийти на центральний коридор. Але наш страус скоро прийде сюди.

- Де він?

Селбіт підняв руку, провів перед собою і тихо сказав:

- Він прямо перед нами, в кімнаті за стінкою.

Поттер з усієї сили штовхнув Ксайда, і вони впали в різні сторони. В цей момент потужний вибух розніс стінку. Перелякані на смерть друзі, скочили на ноги і щосили кинулися бігти, петляючи по коридорах. Ззаду за ними прогримів сніп вогню, підпалюючи пластикові перегородки. Поттер і Ксайд майже в паніці мчали по провулках. Їм вдалося втекти. Цього разу втекли так далеко, що Селбіт не міг бачити робота. Тут вони перевели дух. Руки й ноги тремтіли, серце шалено калатало. Поверх почав наповнюватись димом.

- Якщо так піде далі, скоро не буде чим дихати. – сказав Поттер відсапуючись. Він намагався не показувати, що йому страшно.

– Є пропозиції. - Так само важко дихаючи промовив Селбіт, і так само намагаючись не показувати, що йому страшно.

- Потрібно більше дізнатися про його можливості. – промовив Хаб. - Я думаю, варто розділитися. Я буду в ролі приманки, а ти зайдеш з іншого боку. Подивимося, як він на це прореагує.

- А це небезпечно?

- Звичайно, небезпечно. Але якщо ми будемо тільки тікати, то незабаром видихнемося. А ще швидше задихнемося.

- Або помремо від страху. Я то точно.

- Це дійсно страшно. – погодився Пот. Він потряс головою, плечами, а далі всім тілом. - Блін, в мене навіть коліна тремтять.

- В мене так само. - Сел видавив з себе кислу посмішку. - Ні, це соромно померти від страху. Хоча нам буде вже байдуже.

– Чесно кажучи, мені не хочеться вмирати. - Хаб далі махав руками і тряс ногами. – Ану, страх, виходь з мене. Час діяти. Де він?

- Наразі я його не відчуваю. - Відповів Сел. – Ми далеко втекли.

– Пішли назустріч.

- Ходімо. Ти знаєш, в мене вже не так трясуться руки. Трохи побалакали, підбадьорилися і полегшало. Слухай, йдемо на центральний коридор. Там буде легше зайти з двох сторін.

Вони рушили в бік центру.

– Мене хвилює ось що. - Продовжував Селбіт. – Якщо вибух вогню наздожене когось із нас, наш тепловий захист витримає?

- Ти маєш на увазі той шар, що захищає нас від куль? - Запитав Хаб. – до речі, щодо куль. Краще накинути каптури. На всякий випадок.

- Так, це не завадить. - Погодився Сел накидаючи каптур.

- Взагалі то цей матеріал створений для теплоізоляції. – продовжував Пот. – Тож він має допомагати. Ми ж тестували, чи забув?

– А чому мені в ньому не жарко. – здивувався Ксайд. – Мені здається, що коли наш одяг був без захисного шару, було значно спекотніше.

- Ти що, справді забув? – в свою чергу здивувався Пот. - Я ж вбудував термосистему, яка автоматично підтримує певну температуру. Ти навіть мені допомагав її зміцнювати.

- Ти маєш на увазі ті липкі, круглі пластирі?

- Так. Саме їх.

- Нічого собі! – вигукнув Селбіт.

- Слухай, Сел, ми вже більше року в цьому всесвіті, час би звикнути до їх технологій.

Страшної сили вибух вдарив в спину. Друзі збило з ніг і кинуло на стінку. Вони пробили її як картонну і замели собою кілька столів та стойок.

Коли Селбіт прийшов до тями і розплющив очі то побачив, що перебуває в купі уламків столів і стелажів. Голова боліла і він почувався дуже погано. Він ще подумав, що тільки у фільмах можна запросто, як ні в чому не бувало, після якого не будь катаклізму, піднятися і продовжувати боротьбу. Йому зараз нічого не хотілося. Боліло все тіло і нудило. Навіть боляче було повертати очима. Сел якраз думав над тим, що станеться якщо він спробує змінити положення тіла, коли почув характерний звук роботи сервомоторів. В середині все похололо коли він подумав, що могло видавати такі звуки. Ксайд розумів що досі живий тільки завдяки тому, що не рухався. Його знову охопив страх.

Минуло чимало часу, поки нарешті робот перестав крутитися і почав рухатися. Він пройшовся по кімнаті і вийшов. Коли Ксайд перестав чути шум його кроків, він обережно витяг руку і ввімкнув датчики. Слава богу вони працювали.

Навколо цілковитий хаос. Трохи далі догоряли залишки пластику. Вогонь невідомо чому не поширився на купу, в якій лежав Сел. В стіні величезна дірка, а далі ще одна. Він знаходився в кімнаті, яка була за коридором. Виходить, вони з Поттером пробили три стінки. Ксайд згадав про друга і почав його шукати, на скільки дозволяло становище його руки. Жодних ознак життя. Його вкотре охопив жах – невже Хаб загинув? Але цього може бути. В Поттера значно краща реакція, в нього більше досвіду. Він не міг просто так загинути. Це мало би швидше статися з ним, але не з Поттером, який є професійним військовим, який звик до таких несподіванок. Але з іншого боку Ксайд розумів, що він заспокоює себе, і може бути, що живий він один.

Але це неможливо! Так не має бути! Як він зможе вижити один, в цій жорстокій дійсності, коли на них полює безжальний монстр, якого запрограмували на знищення? Вже не на них, а лише на нього. Тепер він віч-на-віч з цим вбивцею. Як це не справедливо!

З такими думками Ксайд вибирався з завалу. Голова гуділа, тіло боліло, але переломів не відчував, принаймні міг рухати всіма частинами тіла. Він просканував простір – робота в зоні дії датчиків не було. Навколо все зламано і розбито. Кімната крізь яку вони пролетіли, повністю вигоріла. Поттера не спостерігалося.

Селбіт обережно визирнув в коридор. Тут також купа уламків. Серед них побачив бездиханне тіло друга. Сльози заповнили очі, а грудка здавила горло. Йому стало дуже прикро за те безглузде становище, в якому вони опинилися. За що загинув Пот? Адже він не зробив нічого поганого. Ще більше йому було прикро за себе. Навіщо його переслідують? Як тепер бути далі? Питання крутилися в голові Ксайда, не знаходячи відповіді. Від повного розпачу скупа, чоловіча сльоза скотилася його щокою. Він стояв над тілом свого друга, яке було завалено уламками, закривши обличчя руками.

І раптом Селбіту здалося, вірніше він відчув якийсь рух. Він прибрав руки від обличчя і глянув на купу уламків. Купа рухалася.

- Поттер, ти живий? –запитав Ксайд не вірячи своїм очам.

- Живий. – долинуло з-під уламків.

- Як ти там?

- Здається, плачу.

- Чому?

- Що живий. – Пот виліз з завалу. - А ти як?

– Також плачу. - скривився Сел і сльози знову навернулися йому на очі.

- Чому?

- Думав, що ти мертвий.

- Нічого собі! – обурився Пот. – Я радію, що живий, а він вже оплакує мене мертвого. Не за рано?

- Але ж ти лежав як мертвий. - Схлипнув Селбіт. - І навіть не ворушився.

- А ти ворушився, коли біля тебе стояв цей проклятий страус?

– Ні.

- Ось і я не ворушився. – відповів Хаб витираючи обличчя. – До речі, ти стежиш, де він?

- Так, стежу.

- Якби ти стежив, то не довелося б тобі мене зараз оплакувати. - вигукнув Поттер. - Ще один такий промах, і ми точно будемо мертві.

- Я не міг навіть уявити, що він так швидко зможе до нас підібратися. – відповів Ксайд.

- В бою треба завжди бути готовим до будь-яких несподіванок. - промовив Пот.

- Ага, ти теж гарний. Потрібно було мені це сказати тоді, а не тепер.

- Вистачить балаканини. - Підвівся Хаб. - Ти стеж, ось головне.

- Стежу, стежу. - буркнув Сел.

- Розповідай, що бачив, як поводився робот?

- Бачив не багато. – зітхнув Ксайд. - він довго стояв і придивлявся. Потім пішов.

- І тільки? - Хаб був розчарований. - Але ж у тебе датчики?

- Правильно. - Кивнув головою Селбіт. - Але я навіть не міг поворухнутися.

- Я чув, що він біля тебе.

- Здорово нас шарахнуло. – сказав Сел оглядаючи проломи в стінах. – Я здається знепритомнів.

- Ще б пак. – відповів Пот. - Ці проломи зроблені в основному тобою.

- Як це?

- Ти був попереду. – посміхнувся Хаб.

- А ти цим скористався і слідував за мною як у відчинені двері?

- Вибач, друже. – розвів руками Поттер. - Вибирати не доводилося. Де цей бісовий страус?

– Не скажу точно. - Ксайд підняв руку і заплющив очі. - Здається в тій стороні. Принаймні я вловлюю рух.

- Значить, ще не пішов. - Зробив висновок Пот. – Але ми живі. Ось що головне. Як ти гадаєш, чому?

- Думаю, тому що ми не рухалися. – відповів Ксайд.

- Правильно! - вигукнув Поттер. – Наш одяг не пропускає теплового випромінювання, і він може засікти нас тільки тоді, коли ми рухаємося. Потрібно це перевірити.

– Як?

- Я зараз пробіжу кілька коридорів, а ти простежиш реакцію робота.

- А якщо він тебе наздожене? - Запитав Сел.

– Для цього є ти. – сказав Хаб. - відволічеш. Є якийсь орієнтир?

- Як такого, орієнтиру немає. – відповів Ксайд скануючи. - Але в тій стороні знаходяться двері, що ведуть на сходи.

- Чудово. Я біжу в той бік, а потім завмираю. Ти стежиш за мною і коли побачиш, що я вже не рухаюся, починаєш тікати сам, відволікаючи його від мене і губишся в коридорах. Зустрічаємося біля дверей.

- Все важке, як завжди, звалюються на мої бідні плечі. - Кисло посміхнувся Ксайд.

- Я побіг. Бувай.

Поттер спочатку повільно, але потім все швидше і швидше почав бігти і незабаром зник за поворотом. Ксайд стежив за роботом. Той ледве рухався біля дальньої стіни. Але раптом завмер. Трохи постояв, а потім присів і з великою швидкістю помчав в бік Хаба. Це було неймовірно, але він на прямих ділянках рухався з шаленою швидкістю і лише на поворотах сповільнював рух. Слава Богу, коридорів було дуже багато.

Тим часом Поттер біг не підозрюючи, що робот вже подолав більше половини відстані до нього. Ксайд також почав бігти. Робот зауважив Ксайда і сповільнив рух, але не надовго. Так як до Хаба було ближче, він знову рушив в його сторону. Селбіт щосили закричав:

- Поттер! Він біля тебе!

Поттер швидше за все його почув, бо проломив одну з перегородок, змів в купу меблі і серед них загубився. Робот вискочив на той же коридор і не побачивши об'єкта що переслідував, в розгубленості завмер. Він якраз крутив тулубом біля проломленої Хабом дірки, як на коридор вибіг Селбіт, захоплений силою інерції. Він відразу заскочив за кут. Робот зреагував і вистрілив ракетою. Ксайда врятувало те, що він сховався.

Вибухом рознесло більшу частину стіни і два кути навпроти. Ксайда шпурнуло вбік і проломило ним перегородки. Він хоч і не повністю відійшов після першого удару, свідомість не втратив і міг спостерігати за переслідувачем.

Виявляється, «страус» мав не тільки ноги, а ще й якийсь незрозумілий привід. Він підтискав під себе ноги, піднімався над підлогою і безшумно летів. Не дивно, що вони його тоді не чули. Коли робот рухався на ногах, або коли повертався, то створював не гучний, але все ж таки добре чутний шум. При ковзанні над підлогою шуму не було.

Робот підійшов до місця вибуху і почав уважно оглядатися, повертаючи тулуб то в один, то в інший бік. І хоча всі чотири сторони були майже однакові, дивився він завжди однією стороною. Ксайд лежав в завалі зі шматків перегородок і меблів, але його ліва рука була спрямована в бік залізного монстра.

Монстр підійшов до дірки від вибуху, переступив через палаючий завал і зайшов в середину. Походив, обходячи меблі, і вийшов назад. Далі він підійшов до пролому який проробив Ксайд, і зробив ті ж дії що проробляв раніше, оглядаючи все навколо. Цей процес займав чимало часу. Селбіт взявся встановлювати зв'язок з його внутрішнім комп'ютером. І хоча комп'ютер був екранований, завдяки дуже близькій відстані, Ксайду вдалося влізти в його програму.

Виявилося монстр має чотири види зброї - енергетичну, не великої потужності, автомат, чотири ракети, одну він уже використав, і ще щось невідоме, яке в програмі значилося під ім'ям «зеро». Мав примітивний інтелект, а всі дії були програмовані. Мав тепловій і датчик руху. Мав досить широку розпізнавальну систему, але в даному випадку він знищував все, що було живе чи рухалося. Зараз він працював за автономною програмою, але міг керуватись і з зовні.

Поки робот оглядав і порівнював предмети, Сел копався в його комп'ютері і знайшов спосіб взяти управління. Якщо брати за часом, то щоб взяти повний контроль в свої руки, пішло приблизно години дві. І весь цей час друзі лежали в одній позі і не рухалися. Це було болісно навіть для їхніх міцних організмів. Але якщо від цього залежить твоє життя, доводилося терпіти.

Нарешті все готово. Ксайд тепер міг бачити сенсорами робота в інфрачервоному діапазоні. Він побачив кімнату, розкидані меблі, купу уламків, себе у вигляді темної плями під сміттям. Сел спробував керувати роботом - зробив крок вбік, розвернувся, кілька кроків вперед, знову назад. Робот слухався. Це дуже підбадьорило Селбіта і він зважився підвестися на ноги. Спочатку обережно ворухнув занімілими суглобами, повільно підвівся і встав на ноги. Робот не реагував. Сел підійшов до нього впритул і доторкнувся рукою. Ніякої реакції.

Ксайд полегшено зітхнув і пішов шукати Поттера. Не знаючи як далеко радіус дії зв'язку, Селбіт намагався тримати робота якомога ближче. Так вони і йшли, спочатку робот-вбивця, а за ним Сел. Коли прийшли на місце де мав ховатися Хаб, того там вже не було. Сел вивів карту ділянки поверху, де точкою вказувалося рух об'єкта. Це був Поттер, якому вдалося проповзти до сусіднього коридору.

Селбіт, не бажаючи щоб Хаб втік з зони дії сканерів, побіг за ним. Робот гримів ногами об підлогу і шумів сервомоторами. Поттер, почувши що за ним гоняться, припустив ще швидше. Ксайд припустив також, ще більше роблячи шуму. Таким чином вони мчали, петляючи коридорами.

- Поттер стій! – кричав Ксайд. - Я взяв під контроль робота! Зупинися!

Але Хаб не слухав. Селбіт видохся і зупинився. Поттер мабуть теж, тому що завернув за поворот і зник зі сканерів. Ксайд пішов шукати друга. Він заглянув у кілька кімнат і нарешті побачив Хаба, що лежав під столом.

- Поттер, не лякайся, це я, Ксайд. - Тихо промовив він. - Вилізай.

- Слава Богу. - Почулося звідти. - Я ледве втік. Думав кінець.

Пот виставив голову і очі його полізли з орбіт.

- Він за тобою! - закричав Хаб і в один стрибок виламав добру частину пластикової стіни.

Добре, що це була не несуча сталева конструкція, подумав Сел. Той вже зник за поворотом. Ксайд не став наздоганяти друга, а лише відмітив місце, де той зник з поля дії сканерів. Після цього знайшов його знову.

- Пот, друже, не рухайся і вислухай мене. Не треба більше тікати. Я перепрограмував страуса. Він більше на нас не полює. Але якщо ти й надалі тікатимеш, то я не впевнений, що зможу в таких умовах тримати його під контролем. Ти мене чуєш? Відповідай.

- Так, я тебе чую добре. - Почулося у відповідь з перекинутої шафи.

- Вилізай і не лякайся.

Поттер виставив голову й подивився злякано на робота, який стояв біля Села

- Ти справді це зробив?

- Як бачиш. - втомлено зітхнув Сел.

- Як тобі це вдалося? - спитав Хаб ще не вірячи в це.

- Довго розповідати. - махнув рукою Селбіт. - Давай подумаємо, що нам з ним робити.

- Він повністю під контролем?

– Зараз так, але ним можна керувати дистанційно. - Відповів Сел. – І якщо це станеться, то я не знаю, хто буде мати пріоритет.

- Поламай приймач. – запропонував Поттер.

- Не погана ідея, але якщо його потім не можна буде вимкнути?

- Ну і чорт з ним. - махнув рукою Пот. – Це буде проблема тих, хто його включив. Нам тільки дістатися кабіни пересилки.

- Ти правий. - Погодився Ксайд. – Нам треба вижити. Ламаємо.

Не так легко це було зробити. Друзям знадобилося досить багато часу, поки вони локалізували і поламали приймач. Але тепер було значно спокійніше перебувати біля монстра, знаючи, що ніхто, крім них, не зможе ним управляти.

– Тепер куди? - Запитав Селбіт.

- До кабіни пересилання. – посміхнувся Поттер. – Засиділися ми тут. Додому хочеться. Скільки ракет?

- Три.

- Ламаєм вхідні двері, поки вони знову не випустили якогось монстра.

Поттер і Ксайд попрямували до дверей. Вони спробували осідлати страуса, та двоє не змогли розміститися на корпусі. Але одного він міг везти вільно. Тому їхав Сел, а Пот йшов пішки. Двері вибили ракетою, ще іншу використали, щоб відкрити двері на нижній поверх.

Вони зупинилися перед засідкою з переляканих солдат. Звичайно, друзі не бояться куль, але хто знає як на стрілянину зреагує їхній залізний «друг». Тому Ксайд, який сидів на страусі, промовив.

- Шановні! Перед тим як почнете стріляти, прошу вас мене вислухати. Я знаю, ви маєте наказ на наше знищення, бо в іншому разі не посилали б це курча.

Він поплескав по залізному корпусі робота і продовжив.

- Запевняю вас, ви нам шкоди не зробите і в цьому ви вже змогли переконатись, зате нашкодите собі. Ми хочемо покинути базу. Не важливо як, тільки звідси забратися. Це все. Тому прохання пропустити.

З системи оповіщення долинув голос.

- З вами говорить командувач військ бази генерал Отонас. Ви незаконно вторглися в секретну зону і є злочинцями, які повинні понести покарання відповідно до закону. Пропоную здатися. Жодних умов чи вимог не приймаємо.

- Ми жодних умов не висуваємо. - відповів Ксайд. - Ми просимо дозволу пройти до кабіни пересилання.

- Жодних переговорів. - Прогриміло у відповідь. - Тільки капітуляція збереже вам життя. В іншому випадку ми змушені застосувати силу.

- Сер! – в розмову втрутився Поттер. - Я розумію що ми порушили межі секретного об'єкта. Але це не наша вина. Так склалась ситуація. Я запевняю вас, безпека бази не постраждала. Ви ж розумієте, вам не вдасться нас захопити. Це лише призведе до жертв з вашого боку. Було розумно коли ви заманили нас на пустий поверх і випустили робота.

Хаб поплескав його по металу корпус.

- Але, як бачите, з цього нічого не вийшло і він тепер підкоряється нашим наказам. А за допомогою цього, я б не сказав що милого, творіння, ми зможемо пробратися туди, куди нам потрібно. Вогневу міць робота ви знаєте. Тому просимо дозволу пройти.

- Цілком з ним згоден. - Розплився в посмішці Селбіт. – Будь ласка.

Відповіді не прослідувало. Але через деякий час солдати відійшли. Прохід звільнився.

- Здається, подіяло. – зрадів Сел.

- Володіти такою пташкою переконливий аргумент. - посміхнувся Пот.

Вони пішли. Але як тільки повернули за ріг, прогримів постріл. Все що пам'ятає Селбіт, так це вогненна хмара, яка окутала тіло. Його підняло як пір'їнку і вдарило в щось дуже тверде. То був постріл енергетичної гармати.

Отямився Ксайд від того, що не було чим дихати. Його легені пекли вогнем. Він інстинктивно почав повзти. Це були жахливі муки. Ліва рука боліла і він з великими труднощами її заставляв рухатися. Правої руки не відчував, як і правої сторони тулуба. В голові паморочилося, в очах темно і нудило. Тільки ноги слухалися і він ними штовхав тіло. Сел виповз на відносно чисте повітря і перевів подих. Спробував сісти. Це йому вдалося з труднощами. В очах і далі темрява. Він підняв ліву руку і ввімкнув сканери. Слава Богу вони працювали.

Все навколо розбито та випалено. Ні робота, ні Поттера не було видно. Сел просканував свою праву руку, яка вже почала неймовірно боліти. Вона була сильно обпалена. Ребра правої сторони зламані. Обличчя теж сильно обпалене – обгорілий череп з порожніми очницями. В Селбіта аж мурашки по шкірі поповзли.

Сел підвівся. Він був в якісь кімнаті. В стіні зяяла величезна дірка, пробита не в пластиковій перегородці, а в стіні, зробленій із сталі. Побачити щось конкретно було неможливо через високу температуру навколишніх предметів, а він бачив в інфрачервоному випромінюванні. Тільки тепер зауважив, що зі стелі ллється вода.

Ксайд прийнявся шукати Хаба. Його вже не охоплював жах від думки, що друг міг загинути. Та й думок не було. Чи то втомився, чи біль був сильний, чи він перебував в стані шоку, чи може звик до таких ситуацій, не відомо. Він почав розсувати ногами залишки меблів. Під ними і знайшов Поттера. Той не подавав жодних ознак життя. Обличчя і руки обгорілі. Постраждало тільки те, що не було прикрите одягом. Сел витяг Хаба на не задимлену ділянку, не знаючи, що робити далі. Масаж серця не міг робити, бо не знав, як там в нього з кістками. Штучне дихання також, бо обличчя обгоріли в них обох. Навіть не міг попробувати чи є пульс бо не відчував пальців.

Навколо нікого. Він прислухався. Долинали постріли, вибухи, крики. Хто стріляв, навіщо стріляли? Сел не намагався з'ясувати, що відбувається. В нього була лише одна мета, це дотягнути Поттера до кабіни пересилання. На базі, на Таємничій, професор Боррет і Айя зможуть допомогти.

Селбіт прийнявся тягти Хаба. Було важко. А якщо зняти одяг? Але як? З однією рукою, та ще з обгорілими пальцями такий тягар не знімеш. Що робити? І куди подівся робот? За допомогою цієї пташки він зможе дотягнути Поттера куди треба.

Ксайд крізь дірку виліз в коридор. Все обгоріло і навіть в деяких місцях оплавився метал. Гармата що в них стріляла теж обгоріла, а навкола валялися останки солдатів, спалені майже повністю. Далі по коридору також були мертві тіла. Селбіт нічого не розумів. Хто зробив побоїще? Хто напав на базу?

Лунали постріли та вибухи. Було враження, що йде битва. І тут Ксайд зрозумів! Це їхня «пташка». Коли з Селбіта вибило дух, робот перейшов на стару програму знищення всього живого та рухомого. Сел спробував його знайти, але марно, бо поверх не був тим маленьким верхнім поверхом, на якому випустили монстра. Цей поверх мав величезні розміри, і тягнувся на кілька кілометрів. Бог знає, скільки людей перебувало на ньому, скільки загинуло, а скільки ще загине. Зупинити монстра немає можливості, хіба що знищити. Але він броньований, і зроблений якраз для такої битви в тилу ворога.

Сел вернувся до Поттера де на чекав приємний сюрприз - Хаб сидів на підлозі і матюкався сильно захриплим голосом. Почувши човгаючі кроки Селбіта він повернув голову.

- Хто там?

- Це я, Ксайд. - Прохрипів Сел і здивувався своєму такому ж хриплячому голосу.

- Живий?

- Як бачиш. - Відповів Селбіт.

- Не бачу. Щось з зором сталося. – сказав Хаб. – не подивишся що з очима?

– Ні. - прохрипів Ксайд. - Я також не бачу.

- Тільки не це. - хрипів Поттер. - Тільки не це. Як ми дістанемося до кабіни?

- Мої сканери працюють. Доберемося.

- Що коїться навколо? - Запитав Пот.

Сел розказав все, що знав і висловив свої припущення з цього приводу. Поттер спробував підвестися на ноги і це йому вдалося. Його руки і ноги працювали майже нормально - ліва нога погано гнулась у коліні. Сильно все боліло, особливо нутрощі і обличчя. Селбіт просканував Поттера і сказав що зламано багато ребер. Але добре те, що друзі могли пересуватися. Вони попрямували в бік кабін.

Коли хтось їм зустрічався, то в паніці втікав. Друзі розуміли, що в даний момент являють собою страшне видовище - довгі, чорні балахони, човгаюча хода і на завершення обвуглене обличчя. Ще би косу і буде класичне зображення смерті.

Навколо панував хаос, всіяний трупами солдатів. І друзі нічим не могли допомогти. Двічі біля них пробігав робот вбивця, але було дуже мало часу, щоб Ксайд міг захопити управління. Якби він зупинився. Але ні, той, маючи безліч цілей, зупинятися не думав. Він був зайнятий. Він сіяв смерть. А друзі були її живим уособленням.

Коли Поттер і Ксайд вже майже дійшли до кабін пересилання, здійнявся сигнал тривоги. Пролунав приємний жіночий голос, який повідомляв, що пішов відлік часу до вибуху анігіляційної бомби. Всім пропонувалося залишити базу протягом сорока хвилин.

- Ну ось, догралися. - Промовив Селбіт. – А просили ж пропустити нас по доброму. І що тепер маємо? Вся база буде знищена.

- Боже мій! - жахнувся Поттер. - Тут стільки народу! І через якогось дурня всі загинуть. Сел, де кабіни? Вони хоч працюють?

– Кабіни працюють. – відповів Ксайд. – думаю незабаром тут буде багато народу. Треба поспішати.

В динаміках заговорили. На цей раз зверталися до друзів.

- Це генерал Отонас. Звертаюся до рядових Дайса та Рета. Прошу допомоги. Як командувач, я відповідаю за життя всіх, хто тут перебуває. Зараз ці життя в небезпеці. Визнаю, що поступив необачно, відкинувши ваше прохання. Але зараз не про це. Я прошу зупинити робота, який вийшов з-під контролю. Ви його можете контролювати. Будь ласка, допоможіть нам. Я знаю, ви зараз біля кабін пересилання. Ми не будемо перешкоджати в тому, щоб ви залишили базу. Та й ми не в змозі це зробити. Але благаю. Зупиніть робота. Вам будуть вдячні тисячі врятованих людей.

- Ти чув? - промовив Селбіт. – Вони просять допомоги. Що робити?

- Тобі вирішувати, друже. – відповів Пот. – це під силу тільки тобі.

- Але я сліпий. – розгублено промовив Ксайд. – І не знаю, в якому стані робот. Може, його вже не можна контролювати взагалі?

- Це тільки твоє рішення, Сел. – повторив Хаб. – я підтримаю все, що б ти не вирішив.

Ксайд задумався.

- Я не розумію в чому небезпека? - Закричав Селбіт. – І до чого тут робот?

– В роботі знаходиться бомба. – відповів генерал.

- Ви кажете про те «зеро», що на озброєнні робота?

- Я зараз пришлю офіцера. Залишайтесь на місці.

Через кілька хвилин до них підійшов офіцер. За ним підійшов і якийсь генерал. Коли офіцер побачив друзів, то його пересмикнуло. Але він швидко взяв себе в руки.

– «зеро» і є бомба.

- А не можна робота кудись виманити, де б він вибухнув, не завдаючи нікому шкоди? - Запитав Сел.

– Це анігіляційна бомба. – генерал промовив таким тоном, ніби цим все пояснив.

- Можна детальніше. - Промовив Селбіт. - Я, знаєте, погано в школі навчався?

- Там знаходиться антиречовина, яка при контакті з речовиною виділить таку кількість енергії, що базу перетворить на молекули.

– А що ж тоді можна зробити?

- Потрібно завантажити на космічний корабель і вивести у відкритий космос, якнайдалі від бази.

- Що, мені ще треба жертвувати собою? – здивувався Ксайд.

– Ні. Вам потрібно лише провести його на корабель. Далі все зробить автоматика.

- Що робити, Поттер? - Запитав Ксайд.

- Я вже сказав, вирішуй сам. – тихо промовив Поттер. – Тільки швидше, час іде.

- Нічого собі завдання! - розлютився Селбіт. - Вони тільки що мене мало не вбили, зробили калікою, я не можу бачити, з лиця і рук залишилися обгорілі кістки, і я маю ще допомагати? Та пропади вони всі пропадом!

Сел потяг Поттера до дверей.

- Бачив я вас, сволочі, в труні та білих капцях! – голосив він. - Горіть ви всі ясним полум'ям!

- За сорок хвилин твоє бажання буде виконано. – промовив Пот. - Але ти маєш рацію, друже. Після того, що вони з нами зробили, важко відповідати добром. Час змотуватися.

Вони зайшли до кімнати з кабінами. Ніхто їх не тримав. Кабіни працювали нормально. Ксайд ввів координати та завів Поттера на платформу.

- Більш немічних першими. – прохрипів Сел

- Не треба наговорювати. – заперечив Хаб. – ти казав що не кращий.

Ксайд відійшов до пульта та ввімкнув режим пересилання.

– Прошу не рухатися. Вибач, друже. Якщо мене довго не буде, дізнайся в чому справа, і, якщо я ще живий, витягни мене звідси. Передай всім привіт.

- Сел, ти вирішив залишитися? – закричав Поттер. - Не...

Кінця виразу Сел не почув. Він пошкутильгав назад в коридор.

- Ведіть до робота.

- Дякую, містере Дайс. – відповів генерал який все ще стояв в коридорі. - Зізнаюся чесно, не сподівався. Гравікар зараз під'їде.

З за рогу виплив схожий на мотоцикл пристрій, тільки без коліс.

- Сідайте, містере Дайс. Кажіть, що потрібно для роботи.

- Потрібно, щоб робот деякий час знаходився біля мене. – сказав Селбіт сідаючи на апарат. Той просів і з великими труднощами рушив. – ваш гравікар ледве тягне.

- До місця призначення довезе... То ви кажете, щоб робот був біля вас. Як далеко?

- Якомога ближче. – відповів Ксайд.

- Добре. Ми подумаємо, як це можна буде зробити. Що ще?

- Щоб космічний корабель був готовий до вильоту.

– Вже готовий. – долинуло у відповідь. - Що ще?

- Все.

За пару хвилини були на місці. Там знаходилося кілька солдат і офіцерів. Побачивши обличчя Селбіта, вони відвели очі. З юрби вийшов високий чоловік і відсалютував.

- Генерал Отонас! - представився він дивлячись у висохлі очі хлопця. – Прошу ще раз вибачення, хоча ви вправі цього не робити.

-Та... - махнув рукою Сел, ніби в нього лише незначний опік. – Ваш план дій?

- Робот перебуває за цими дверима. В нього скінчилися боєприпаси і він привів в дію останній заряд, що залишився. Заряд вибухає не відразу і є ще час для того, щоб віддати команду зупинки. Але зв'язку немає. Наприкінці коридору шлюз який має два входи. Ви ховаєтеся за одним входом, а через інший ми заманюємо робота в середину.

- Не потрібно ховатися – промовив Ксайд. – Я буду безпосередньо з роботом.

Всі здивувалися коли це почули. Генерал прокашлявся і промовив.

- Я не ставитиму жодних питань і вважаю ви знаєте, що робите. Але в робота ще працює енергетична пушка.

- Можете бути певні, знаю. - Відповів Селбіт. - Як збираєтеся заманити в шлюз робота?

- Всі вийдуть. Потім відчинять двері і я буду наживкою.

Почувся гомін протесту, але генерал припинив галас.

- Так, саме я, а не хтось інший, вискочу перед роботом і заманю в шлюз. Я заварив цю кашу, мені їсти. Де ви будете?

- Я чекатиму в шлюзі. - Відповів Сел.

Генерал зробив необхідні розпорядження. Коли всі пішли, Селбіт увійшов до шлюзу і присів в кутку. Генерал чекав в дверях.

- Я готовий. – сказав Селбіт.

- Що ж. - промовив офіцер і голосно крикнув. - Впускайте робота!

Двері відчинилися і появився робот. Він покрутив тулубом і зайшов в коридор. Генерал замахав руками, щоб привернути увагу. Робот його побачив, підібгав під себе ноги, і стрімко помчав. Офіцер не рухався. Він чекав. Коридор був досить довгий і прямий, тому робот розвинув велику швидкість. За кілька секунд він пройшов середину. Тільки тоді генерал побіг в другі двері шлюзу. В цей момент робот вистрілив з енергетичної пушки. І хоча двері шлюзу майже зачинилися, постріл все ж таки проскочив. Робот з усього маху врізався в зачинені двері. В цей час зачинилися інші двері і Ксайд опинився віч-на-віч з монстром. Він сидів в кутку, намагаючись не дихати і прийнявся встановлювати зв'язок.

Робот не рухався і лежав на боці купою заліза. Видно від удару стався якийсь збій. Через деякий час залізяка засовала ногами. І відразу Ксайду вдалося встановити зв'язок. Він полегшено зітхнув. Треба було поспішати. До вибуху залишилося півгодини. Сел почав переймати управління на себе, і як на зло, пішов збій в його внутрішньому комп'ютері. Добре, що він ще не ворушився. Селбіт перевантажив свій комп'ютер. Тим часом робот прийнявся плавити двері в які вибіг генерал. Температура почала підніматися. А час іде, а бомба «тікає». Від спеки, від нервової напруги в Селбіта почалося тремтіння тіла. Він спробував заспокоїтися. І, дякувати Богу, це йому вдалося. Тепер, не поспішаючи, прийнявся за робота. Аби все пройшло добре, бо, якщо буде знову збій, вони не встигнуть вивезти цю ходячу бомбу. Але все добре. Робот почав слухатись.

Ксайд заліз на робота верхи. В цей час відчинили двері. Ксайд з максимальною швидкістю, яка гарантувала що він не впаде, повів робота в ангар. Поряд біг якийсь офіцер і давав подальші вказівки.

- Корабель чекає. – казав він. - Як тільки заведете робота всередину, якнайшвидше забирайтеся. Біля корабля чекатиме автомобіль. Він вас вивезе в безпечне місце. В жодному разі не залишайтеся в ангарі, тому що космічний корабель стартуватиме з максимальним прискоренням на основній тязі. Це означає знищення всього, що там є. Але це врятує базу і ракета вибухне на відстані, що забезпечить хоч якусь безпеку. Як тільки автомобіль зупинитися, одягайте скафандр.

Вони заїхали в ангару. Офіцер залишився чекати, а Сел повів робота до корабля. Залишивши його в середині вийшов з корабля і зачекав, щоб закрився люк. Під’їхав автомобіль і вони рвонули з місця, натужно гудячи мотором під вагою Селбіта.

Як тільки виїхали з ангара пролунав вибух – корабель стартанув на максимальній тязі. Заревіла сигналізація, сповіщаючи, що порушено герметизацію. Хтось підійшов зі скафандром.

- Одягайтесь! –перекрикував він сигналізацію. - До вибуху залишилося вісімнадцять хвилин. Ракета не зможе далеко відлетіти. Існує велика можливість пошкодження бази.

Але зробити це Селбіту було непросто, особливо якщо врахувати, що його «очі» знаходилися в долоні лівої руки. Та й бачив він зовсім в іншому «світлі», ніж звичайна людина. Сяк-так, зняти меоловий одяг вдалося. Але зі скафандром було гірше. Одна справа знімати, інша одягати, особливо, якщо одна рука не працює, та ще й неймовірно болить.

- Швидше. - спішив військовий. - Нам потрібно встигнути в спеціальне приміщення.

- Не можу я швидше. - простогнав Ксайд. - Я ні чорта не бачу.

- Та що ж ви нічого не кажете? – стрепенувся офіцер. – Я б вам давно допоміг.

Він одягнув Селбіта і вони сіли в гравікар та похали в сховище. Це була повністю автономна кабіна, в якій можна було протриматися певний час, доки не прибуде допомога. Там були офіцери та солдати.

– Як генерал?

- В шпиталі. – відповів один з присутніх. – не пощастило, постріл зачепив його. Залишився живий, але становище важке.

- Хоробрий чоловік. - Промовив Сел.

- Так, хоробрий.

В цю мить кімнату сильно трусонуло. Заревів сигнал тривоги. З динаміків почулося попередження, що база перебуває в аварійній ситуації. Багато систем не працює. Майже повна розгерметизація. Світло переключилося в аварійний режим. Звичайно, гравітація зникла також.

Ксайд вийшов, вірніше виплив разом з рештою. Навколо носилося безліч людей одягнених в скафандри. З динаміка доносили команди і вказівки, що, кому і де потрібно робити. В деяких місцях були тріщини. Один розлом був наскрізний, подивившись в нього можна було бачити зорі.

- Офіцере. — звернувся Ксайд до військового, що його супроводжував. - Як пройти до кабін пересилання?

- Може до лікарні? - Запропонував він. - Ви виглядаєте, якщо сказати м'яко, не зовсім добре.

- Ні дякую. - Втомлено сказав Сел. – дуже додому хочеться.

– Розумію. Я вас проведу. Але спочатку деякі засоби маскування.

Він одів Селбіта в комбінезон штурмовика. На голову надягнув шолом. Таких воєнних на базі в даний час було багато, тому що весь парк космічних кораблів покинув базу ще перед вибухом, і тепер вони поверталися. Це замаскувало страшні рани і тепер на нього не звертали уваги. Коли прибули на місце, в кімнату де розміщувалися кабіни, неможливо було проштовхатися. Багато відправлялися, а ще більше прибувало. Вони вже пробралися майже до самого входу, як звідти вийшли високопоставлені чини. Один з них давав розпорядження.

- Припинити відправку. Солдата до мене. Живим чи мертвим.

Ксайд зрозумів, що говорять про нього. Це зрозумів і офіцер.

- Треба поспішати, добродію. – тихо промовив він. - твій від'їзд хочуть відкласти.

Він кинувся в гущавину, розштовхуючи натовп.

- Дайте пройти! – кричав він. - Всім розступитись! Припинити відправку! Ви що, не чули наказу командувача? Негайно припинити відправлення!

Слова подіяли. Кабіни було звільнено. Біля кабіни стояв якийсь розгублений солдат.

- Сер, в мене відпустка. Якщо я не вирушу, відпустка пропаде. Сер, подивіться документи.

- Гаразд, солдате. – відповів офіцер. - Як виключення.

– І в мене термінова справа. Подивіться документи. – долинуло з натовпу.

- І в мене...

Натовп знову загудів. Військовий дозволив кільком людям відправитися.

- Вводь координати, друже. - Тихо сказав він штовхнувши Селбіта в кабіну.

- Дякую. - Так само тихо відповів Сел. – Передайте генералу Отонасу, що я не ображаюся на нього. Він мужня людина.

Ксайд ступив на платформу.

- І не намагайтеся слідувати цими координатами, які я ввів. Приймальна кабіна буде в глухому, далекому космосі. Прощайте.

Світло на мить стало щільним і інтенсивність відразу спала. Але Ксайда Селбіта, або рядового Вікі Дайса, вже не було.