Юрій Покальчук

Паморочливий запах джунглів

Паморочливий запах джунглів

Щo найбільше лишається у спогадах після довгої розлуки чи то з людиною, яку колись дуже любив, чи то з країною, в яку колись закохався, особливо замолоду, і більше ніколи до неї не втрапив й очевидно вже й не втрапиш?

Я задаю собі це питання і згадую кілька місяців, які я колись, у часи юності, провів у Індонезії.

Перше, що спадає на гадку, це запах. Невловний, важкий до описання, але особливий для нас і звичний для багатьох країн Південно-Східної Азії. Це запах саме нічного тропічного міста, нічних народних міських базарів, де парфумні відлуння південних овочів і фруктів переплітаються із дурманно-сонним запахом пахучих стеблин, які паляться на жертовниках, запахом кокосової олії, на якій смажиться місцева їжа, запах довоколишньої дрімучої природи, бо ж щойно виїдеш за місто і потрапляєш у справжнісінькі джунглі, і запахи інших тіл, що пахнуть іншим, ніж у нас, потом, відлунюють іншим, ніж у нас, віддихом, і врешті запах постійного гниття чогось солодкого і вторинного, який змішується із запахом чистого неба над головою з неймовірно великими зірками, яких, здається, не буває в дійсності.

І поза тим – запах опіуму, гашишу, різного роду наркотиків, які у цих краях побутують здавна і грають у потрібному, як виявляється, всім людям на землі, тимчасовому задурманенні традиційно багато більше, ніж різні алкогольні напої.

Вранці знову спека до сорока і більше градусів, неймовірно палюче сонце з безхмарним небом, праця з восьмої ранку лише до першої дня. Далі сієста. Місто спить, ціла країна спить, і життя починається знову лише по шостій вечора, набираючи своїх обертів десь по восьмій, і так до дванадцятої, першої ночі.

І так завжди.

Півроку дощів тут взагалі нема.

А коли настає сезон дощів, то вони починаються, майже як за годинником саме о сьомій вечора, і закінчуються об одинадцятій. Злива йде страшенна, ллє, як з відра, вулицею пройти в черевиках неможливо, все заллято водою, а вранці вже нема й сліду води, все сухо і чисто, тропічно. Знову палить сонце на безхмарному небі і лише на сьому зберуться хмари і далі знову буде дощ.

І так завжди.

Я прилетів в Індонезію двадцятилітнім, і саме на Новий рік наш літак перетинав екватор, а за місяць мені стукнуло двадцять один. Я до того ніколи не був за кордоном і втрапив до Індонезії волею випадку чи дурної помилки совєтських чиновників, бо мав, як студент-індолог, поїхати до Індії на практику, а послали мене в Індонезію, мови якої я ніколи не вчив, і мав я працювати перекладачем з англійської мови з совєтськими військовими моряками, які продавали індонезійцям вживані старі військові кораблі.

Якби не те, що я рік прожив у гуртожитку в Пітері з двома африканцями з Танзанії, які не знали російської мови, і навчився за цей рік з ними говорити вільно по-англійському, то не відомо, що би я в тій Індонезії робив.

А так – Бог дав, якось повелося.

Перше враження, коли ми, група перекладачів, студентів-сходознавців з Москви і Пітера, вийшли з літака: нас вмить огорнула гостроагресивна хмара гарячого повітря, і ми всі враз спітніли. Це було ще ніяким, просто часовим шоком від спеки і втоми від цілодобового перельоту. Та за кілька хвилин, озираючись, – нас було восьмеро, – раптом побачили навдивовиж гарну стюардесу, в якої правильними і рівними були всі риси обличчя, чудова смаглява, ніби добре засмагла, шкіра і мила усмішка. Хіба що ніжки були трішки тонкуваті і ззаду теж трохи чогось бракувало.

Але то були гейби дрібниці.

Ми всі майже закохалися в неї враз, аж за хвилину побачили іншу, такої ж вроди. Потім ще одну…

Вже згодом з'ясувалося, що в цій країні просто дуже мало негарних людей. Нечасто на вулиці стрінеш бридке обличчя. Але й в негарному обов'язково буде якась екзотика. А поза тим усі, і чоловіки і жінки, були просто гарні. У чоловіків майже не росте на обличчі волосся, і важко з'ясувати, кому скільки років. Хіба що коли за п'ятдесят, то десь трохи брюзкле обличчя, ледь помітні стають зморшки і тіні з'являються на обличчі, і тоді можна уявити собі, що ця людина старша.

Я з дитинства мріяв потрапити в тропіки, відчути запахи казкових романтичних країв, торкнутися своїми руками того, що було описано в сотнях пригодницьких книжок, які я просто ковтав з дитинства, витворюючи в уяві той світ, якого, я гадав, ніколи не побачу.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта», Джозеф Конрад і де Вер Стекпул, Луї Жаколіо і Райдер Хаггард були моїми кумирами з дитинства.

І ось сталося. Я тут.

Тиждень очікуваня у Джакарті, поки нас розішлють на різні військові бази, де ми мали працювати.

Джакарта! Це ж Батавія! Сюди колись утрапив на коротко в Іноземний легіон Артюр Рембо, але скоро звідси утік. Це про неї спливала в моїй юнацькій пам'яті напівблатна, напівромантична пісня:

Я купив підручник індонезійської мови і словник ще у Москві перед відльотом і вже в літаку почав учити нову мову.

Вона була доволі проста. Писали латиною. Множина, коли два рази скажеш якесь слово – «друг-друг», буде – друзі, і так далі. Слово «товариш» звучало «судара», що відповідало російському «сударь», якісь слова були трішки знайомі з мови гінді, яку я вивчав в університеті, щось було із санскриту, який я теж вчив, і врешті за три місяці я розмовляв вільно побутовою індонезійською мовою і увійшов у місцеве життя.

Але по-своєму.

Саламат пагі, Індонезія! – Добрий день, Індонезіє!

Однак згодом виявилось, що на Яві була й існує й досі своя власна яванська мова, а сьогоднішня індонезійська, дуже близька до малайської, привнесена сюди з Малайї. Індонезія пережила чимало різних навал і завоювань чужоземцями. Це був і малайський період, й індійський, і китайський, і японський, а пізніше ще й голландський. Різного роду зміщення мовних пластів народили індонезійську мову, яку всі знають. Але яванці, особливо в селах, говорять вдома по-яванськи. Так само, як і на інших островах говорять мовами свого острова. Індонезія – четверта у світі країна за народонаселенням, і є країною островів. Їх в Індонезії понад тринадцять тисяч.

І знамениті через Міклухо-Маклая (українця за походженням) папуаси з Нової Гвінеї – також індонезійці.

По Джакарті ми ходили ще купкою – ті, хто приїхав, – і повільно освоювались.

Джакарти насправді дві.

Одна – це великі будинки, майже хмарочоси, асфальтовані вулиці, широкі проспекти, майже нема зелені. Просто велике південне місто, в якому з екзотики – тільки смагляві люди з розкосими очима.

Але трохи далі за умовноєвропейською частиною міста починається інша, народна Джакарта, яка скаладається із соток маленьких сіл-кампунгів, де люди у малесеньких будиночках з пальмовими і бамбуковими стінками, де ущерть зелені і худеньких коричневих тіл, які метушаться навколо власних осель.

Джакарта – схожа на Амстердам великою кількістю каналів і мостів. Це теж місто багатьох островів.

Вдень – робота, спека, пилюка і піт. А вночі всі ці люди виповзають так чи інакше на канали і миються, перуть, діти купаються і радісно верещать, плескаючись на воді, як ускрізь. Вода – це життя.

Інше життя.

Тут, як ускрізь в Індонезії, все пливке, все текуче, переплітається і переливається одне в одне, все ковзає і гнеться, набираючи химерних ліній, опуклостей і форм.

Немає межі міста, села є прямим його продовженням, і тут вже панує волога зелень дерев, неймовірне рослинне божевілля, гудіння дерев, шурхотіння листя, гамір коричневих вод каналів, які здіймають на них білу піну.

А за тиждень я опинився в Сурабаї – великому мільйонному порті, другому місті в Індонезії після Джакарти, хоч й одному з найбідніших міст країни.

І тут я прожив понад півроку.

Сурабая – наступні за Джакартою морські ворота Індонезії. Тут багато вихідців з інших країн – китайці, араби, є й давня єврейська колонія, є й інші.

Їх, однак, на вулицях не дуже помітиш. Переважає майже суцільна маса коричневих тіл індонезійців.

Сурабая, колишня військово-морська база голландців, зберегла типові риси давнього колоніального міста. Є кілька широких проспектів, на яких стоять багатоповерхівки, майже хмарочоси, є квартали з багатими приватними будинками, з вілами й готелями. Але тут вчувається якась фальшива розкіш, несправжність. Бо більшість населення Сурабаї живе в кампунгах – приміських селах, які зливаються з центральною частиною кожного міста.

І там мені й було найцікавіше, бо там вирувало справжнє, природне життя.

Нас вивезли на військово-морську базу і сказали – отут будете жити, на роботу з бази нікуди, вам нічого робити в місті – там брудно і шумно. Заробляйте гроші – купите собі машину!

А з бази – нікуди! Ось поїхали на екскурсію всі разом – подивились! І все тут!

Що завгодно я можу витримати, але не брак свободи, не тупий наказ – нікуди, коли я попередніх чотири роки в Пітерському універі вчив азійські культури і мови.

Я пробував пояснити – що мені треба все бачити, що це мій фах!

– Ні! І все! Сидіть на базі!

Насеру матері!

Совєтська влада насправді хоч була й жорстока, але пряма і дурнувата, як пень. І його можна було доволі легко обійти, як добре подумати, часом переступити, часом трохи зачекати, доки життя саме не обведе тебе довкола того пня. Головне не втелішитися головою в корч, аби лиш трохи вбік, а там – як Бог дасть, то свиня може і не з'їсть. І отакої.

Тому надурити цю владу було просто завданням, необхідністю чи не обов'язком кожного, хто хоч трохи щось тямив у житті. А якщо в когось ще була краплина циганської крові в жилах, то вже сам Бог велів!

Я швидко зазнайомився з обслуговуючими нас, советських військових і перекладачів, слугами, які всі були більш-менш мого віку, – від вісімнадцяти до двадцяти п'яти, і саме з ними, освоюючи швидко розмовну індонезійську мову, почав пізнавати тутешнє життя в усіх його різновидах.

Однією з найбільших проблем життя в Індонезії, окрім страшної спеки, виявились комарі.

Коли я зайшов у кімнату, де мав проводити першу ніч на індонезійській землі, то здивувався вигляду свого ліжка.

Крім подушки і простирадла на матрасі нічого більше не було – ніхто тут ніколи нічим не вкривається. Але натомість над кожним ліжком стояв вибудований свого роду чотирикутний намет з марлі, яка відкидалася, коли ти хотів лягати, а потім закривалася.

Це, виявилось, захист від москітів.

І якщо ти не подбав під вечір, щоби оцей балдахін над твоїм ліжком був добре закритий, то щойно ляжеш спати, почуєш мелодійний звук комариного гімну при наступі на поживу. А кусаються вони дуже й дуже сильно.

Отож треба встати, запалити світло і шукати у своєму паралелепіпеді ліжка, де отой гад комар причаївся. Знайдеш одного-двох і радісно лягаєш. Але щойно погасиш світло – якийсь комариний Джеймс Бонд готує на тебе наступ і співає тобі свою войовничу пісню. Вставай і шукай його – інакше сну не буде.

З часом я до цього звик, як і до всього, що мене оточувало в Індонезії, і навчився поводитися з ліжками так, аби, щойно ляжеш, не вставати на полювання за комарами.

Але бувало всякого.

Найближчим моїм другом став Імам Суфії Састродіхарджо путро – так вповні він називався, причому «путро» означало син. А звали його просто Суфії.

У всіх тут паспортні імена були отакі от довгі і церемонні, але ціла країна називала одне одного повсякчас і на всіх рівнях лише одним іменем.

Суфії був широколиций, з м'якою, трохи вкрадливою ходою, трохи схожий на чорноволосого кота чи, може, на чорну смагляву рись, через свої кошлаті брови і волосся їжачком. Тонкостанний, усміхнений майже завжди, з якоюсь граційною і таємничою посмішкою, доволі приязний, він, однак, тримався довший час на відстані, аж доки ми не подружились насправді.

Скільки тобі років, як справи, туди-сюди, а ти вже трахався, а хочеш у нас?

Питання на засипку!

Щось довідаються – кінець мені назавжди з усіма закордонами (я тоді ще мав різні сподівання).

Але як відмовитись? Що сказати?

– Я тебе заведу! Підемо удвох до однієї! Ти – перший, потім я!

– Ні, ти перший, а потім я!

– У бордель? Ні, я боюсь!

– Та вона чиста, я до неї завжди ходжу!

Йому було вісімнадцять, мені – двадцять.

Це було перше моє порушення совєтської моралі за кордоном.

Совєтіко туристо, обліко морале!.. Ми знаємо про таке з кращих совєтських кінокомедій. Але це була правда!

Оскільки в Совєтському Союзі «сексу не було», то ти хоч роками сиди за кордоном і вдавися від сумної мастурбації, але обліко морале – не дай Бог! Тут тобі комітети і парткоми, догани і виключення з життя і так далі.

Хоч ніхто нас, молодих і баских, не лаяв, коли ми, виїжджаючи у вересні на сільськогосподарські роботи в села під Ленінградом (була така совєтська фігня – студенти місяць допомагали колгоспникам копати картоплю замість того, щоб вчитися), трахали місцевих селянок, які нас, хлопців, розбирали просто одразу по приїзді по хатах і вчили нас простої сільської руської моралі – водка, сельодка, хліб, картопля, ще водка і в койку. А ще простіше – на піч і поїхали, і пої…