Василь Микитась

ВІНЦЕНОСНІ РОЗПУТНИЦІ

Історичні оповіді про «бабське століття»

Переднє слово

…Історію Катерини II не можна читати при дамах.

О. ГЕРЦЕН

Гірка дійсність недавнього минулого — авторитарна політична влада, абсолютизм і деспотія, корумпований чиновницько-бюрократичний апарат, демагогія і знеособлення, гіперболічне роздмухування культу особи та його трагічних наслідків, упереджені ідеалізовані біографії «вождів» і присяжний панегіризм, заплющування очей на недоліки — непросвітньою пеленою затьмарює наші здобутки. За всі біди, волюнтаризм диктаторів завжди розплачувався і розплачується народ із його вірою у справедливість і світле майбуття. Чимало його страждань чорним шлейфом тягнеться ще з давнини, де вистачало не стільки «білих», скільки «чорних» плям, що їх із різних причин і в різні часи замовчували. Часто заради певних постулатів і нині одні факти непомірно наголошуються, інші умисно замовчуються, а плюралізм думок стає зручною формою новітньої фальсифікації історії.

Одна із темних сторінок, яка лягла «чорною» плямою на історію розвитку нашої країни, тісно пов’язана із встановленням необмеженої диктатури абсолютизму Російської імперії, яку проголосив 1721 року Петро І. Майже все XVIII століття в історії Російської монархії здебільшого називають «бабським», коли на імператорському престолі сиділи переважно розпутні жінки, а державою правили їхні фаворити-коханці та дворянський чиновницький апарат, що призвів Росію та Україну на кінець XVIII століття до повного закріпачення — цієї диявольської системи знеособлення людської гідності, потворної форми рабства, коли людину можна було купити, продати, проміняли на собаку і т. п.

О. Герцен, якого Шевченко називав «апостолом свободи», абсолютизм єдиновладдя справедливо прирівнював до воєнної і цивільної диктатури, котра більше нагадувала римський цесаризм, ніж феодальну монархію. Зокрема, диктатуру Російської імперії, починаючи від Петра І, він образно характеризував як збіговисько вимуштруваної лейб-гвардії, безсловесної бюрократії, метушливих царських кур’єрів, жандармів із нагаями, поліцейських з кулаками, «півміста в мундирах і півміста, що робить «фрунт», або ціле місто, яке поквапно, по-лакейськи знімає капелюх». Тобто щось таке, що позбавлене всякої самобутності та є «пальцями, хвостом, нігтями і кігтями однієї людини», яка об’єднує в собі всі види влади. Таке було властиве Російській монархії з її імператорами Петром І, Катериною І, Єлизаветою, Катериною II та іншими аж до кінця владарювання династій Романових і Гольштейн-Готторнських.

В есе йде мова про маловідомий широкому колу читачів тіньовий бік XVIII століття Російської імперії, коли її народи, й насамперед український, були ввергнуті в безодню кріпосного рабства здебільшого ганебними і срамотними засобами.

Із знищенням же славної Запорозької Січі та вільнолюбного козацтва були знищені й рештки політичної, національної та соціальної свободи України.

Тут — усе правда, без домислів і перекручень. Документальні факти доскіпливо визбирані як із численної доступної вітчизняної і зарубіжної дожовтневої, так і радянської історіографічної, публіцистичної та художньої літератури.

«Бабське століття»

«Осьмнадцятий вік» Росії розпочався знаменитими реформами самодержця абсолютистської монархії Петра І в галузі економіки, органів правління, суду і війська, соціальних відносин, а також у побуті, освіті й культурі. Тому початок його називають ще «епохою Петра», коли абсолютизм у своїй внутрішній та зовнішній політиці спирався на диктатуру дворянства та бюрократично-чиновницький апарат, що поступово зростав. Цар видавав закони, призначав чиновників, збирав і витрачав народні гроші. Так було у всі часи.

Зазначимо, що одним із ревних прихильників Петра І та його реформ за життя царя був талановитий український і російський письменник, релігійний і громадський діяч, за словами академіка М. К. Гудзія, «просвітитель у рясі» Феофан Прокопович, колишній професор і ректор Києво-Могилянської академії. Викликаний Петром із Києва до Петербурга й поставлений на чолі православної церкви, він став ідеологом усіх його реформаційних перетворень. У промовах і проповідях, панегіричних віршових творах, філософських та наукових трактатах Феофан Прокопович непомірно ідеалізував особу й діяльність царя, з церковного амвона обгрунтовував його реформи, виправдовував доктрину освіченого абсолютизму. Патріотичні оди й насамперед «Епінікіон», похвальні «слова» на честь Полтавської битви і Петра І, проповіді до дня св. великомучениці Катерини й «благовірного» князя Олександра Невського, на честь яких у Росії встановили ордени, кілька віршів, присвячених дочці старшого брата Петра І — імператриці Анні Іоаннівні та іншим особам, були не' набором пустослів’я, лестощів і компліментів, а здебільшого філософськими роздумами насамперед про особу Петра І як героя Полтавської та інших битв, «робітника», будівника «царственого града Петербурга» і великої Російської держави. В наступниках царя він хотів бачити гідних продовжувачів «діяній Петра», проте це бажання, на жаль, не справдилося.

У різні часи говорилося і про більші та менші вади Петра І як людини і правителя. На вадах царя особливо наголошували супротивники його і Прокоповича — «любители невежества», «князья церкви», «сумасброды и неуки», «ученые хвастуны». Щоправда, серед тих вад були й істотні. Петро перетворив відому Грановиту палату в палац веселощів, заснував лихозвісний «сумасброднейший, всешутейший и всепьянейший собор» на чолі з «князем-папой». Він часто до безтями напивався з матросами, солдатами і шкіперами, зухвало бешкетував на вулицях; заслав першу дружину Авдотью до Суздальського жіночого монастиря; дочку німецького виноторговця московського «Кукуй-містечка» Анну Монс засипав дарунками, віддав їй село Дудіно з 295 дворами, селянами та всіма угіддями. Дівиця Монс, «действительно подлая, публичная женщина», крім царя й «Алексашки Меньшикова», «втішала» ще й полоненого шведського офіцера Міллера і саксонського посланника Кенгісена. її брата Віллі Монса Петро зробив камер-юнкером, і той став більше ніж улюбленцем Катерини І.

Загалом позитивно відгукуючись про Петра І та його епоху, Герцен наголошував, що цар задав дурний тон, а наступники продовжили його, перебільшуючи й спотворюючи. До кінця XVIII століття тривала «одна безперервна оргія вина, крові, розпусти».

Далі поневолювалася й покріпачувалась Україна, поступово ліквідовувалася її незалежність і державність. Уряд Петра з 1709 року започаткував нищення Запорозької Січі. За словами Герцена, Петро І «обрадувався зраді Мазепи й заходився утискувати Малоросію всупереч усім договорам». Замість Мазепи волею царя на старшинській раді 1708 року гетьманом Лівобережної України «одноголосно» було обрано великого землевласника Івана Скоропадського, котрий скорявся царським сановникам.

1722 року заснована Малоросійська колегія з дворянсько-старшинським чиновницьким апаратом, який цілеспрямовано проводив політику знищення самоврядування Лівобережної і Слобідської України, збільшував державні податки й чинш для поповнення царської казни, впроваджував русифікацію адміністративного й судового управління у великих та малих містах, де документація, як і навчання в школах, велася виключно російською мовою. Заборонено було друкувати українською мовою книжки, відбувалася на перший погляд непомітна денаціоналізація, з приводу чого безхребетна українська шляхта, що пхалася в дворянство, не дуже й тужила, вважаючи мову свого народу «мужицькою», слугуючи великодержавним чиновникам «малоруської» колегії.

По смерті Петра петербурзький імператорський двір став «храмом» блудниць, «Вавілоном» розкоші й спокус вінценосних розпутниць і розпутників.

Усе «осьмнадцяте» століття в Росії ще сучасники називали не тільки століттям «освіченого абсолютизму», а й «бабським» із всесильним фаворитизмом, що трагічно позначилося й на історичній долі України. Те «бабське століття» і «бабське царство» — найганебніша сторінка в нашій історії. Ця «чорна пляма» й донині мало відома широкому колу читачів…

Фактичним правителем Російської імперії після Петра І під час недовгого царювання Катерини І у 1725–1727 роках був син придворного конюха, а потім генералісимус князь О. Меншиков (1673–1729), який награбував мільйони із казни і став після Петра І чи не найбільшим поміщиком в імперії. Меншиков мав понад сто тисяч селян-кріпаків, на Україні володій 4 містами, 187 селами, 14 слободами та однією волостю.

Після смерті Петра І у 1725 році колишню покоївку Марту Скавронську, з якою цар лише у 1712 році, приживши на той час трьох дочок, оформив церковний шлюб, посадили на престол як Катерину І гвардійські полки під началом О. Меншикова. Та чи під силу було недалекій і безграмотній імператриці правити величезною державою? Тож фактично правила імперією впроваджена Петром Верховна таємна рада, до складу якої входили фаворити і коханці Катерини І О. Меншиков та В. Монс.

За дворічне царювання Катерини І на Лівобережній Україні відновлюється гетьманство, але навряд чи то була заслуга імператриці.

Перед смертю Катерина І склала «тестамент» про передачу престолу внукові Петра І — синові царевича Олексія Петровича — Петру II (1715–1730). Через малолітство царя державою керував О. Меншиков, а потім — боярська верхівка. Перед коронацією спадкоємець престолу помер від віспи. На ньому й скінчилася чоловіча лінія роду Романових — настало «бабське століття».

У 1730 році на троні опинилася рідна небога Петра І, дочка царя Іоанна Олексійовича Анна Іоаннівна (1693–1740), що була за герцогом Курляндським Фрідріхом Вільгельмом, але рано овдовіла. Нова імператриця також була малограмотною, не відзначалася розумом, а головне — була лінивою і розпусною. Ще до проголошення Тї Верховною таємною радою імператрицею претендентка на престол 1727 року «зблизилася» з дрібним курляндським німецьким дворянином — Ернстом Йоганном Біроном, якого австрійський ерцгерцог Карл VI у 1730 році «возвеличив» у графи та при сприянні Анни Іоаннівни призначив герцогом Курляндським.

Нова імператриця влаштовувала численні бали, «машкаради», тримала для розваги кілька блазнів і сотню породистих собак, витрачала шалені гроші. Так, для порівняння тільки у 1734 році на утримання двору було видано 2 600 000 карбованців, на імператорські конюшні й псарні—100 000, на платню чинам — 460 000, на «пенсії» рідні — 77 100 карбованців, на утримання війська — 4 935 154, на адміралтейство — 1 200 000 карбованців, що на той час було непомірно величезною сумою.

За Анни Іоаннівни імперією заправляв Бірон із компанією прибалтійських німців, які прибрали до рук найвищі придворні посади: дипломатією правив А. Остер-ман, Комерційною колегією — Менгден, військом — Мініх, промисловістю — Шемберг і т. п. У 1740 році цариця «подарувала» Бірону оздоблений брильянтами золотий кубок вартістю 500 000 карбованців. Біронівці нещадно грабували країну, привласнювали великі землеволодіння з селянами в Росії, Білорусії та на Україні, впроваджуючи феодально-кріпосницький гніт. Той же Бургард Крістоф Мініх мав великі помістя на Лівобережній Україні, домагався скасування її політичної автономії і стати «управителем Малоросії». І став би її катом, якби не крах зловісної біронівщини.

Жорстокість свавільної Анни Іоаннівни і Бірона позначилася в інтенсивній розправі із суперниками, страті їх та засиланні до Сибіру. Відомо, що п’ятнадцятилітнього «російського імператора» Петра II Меншиков засватав за свою дочку Марію. Коли Меншикова разом із сім’єю прогнали до Сибіру, Петра II сватають за сімнадцятирічну

Катерину Долгорукову. По раптовій смерті юного царя Долгорукови складають від імені імператора «подложное завещание», нібито він заповідав владу Катерині. Правда, той підроблений документ вони знищили, однак жорстоко поплатилися за бажання влади. При потуранні Анни Іоаннівни «башмачник» (той, що раніше шив черевики) Бірон почав до пня винищувати родину Долгорукових та всіх тих, хто симпатизував Петру II і Меншикову. Про страхітливу сторінку біронівщини докладно розповіла у «Своеручных записках» донька фельдмаршала часів Петра І Б. П. Шереметева Наталя Борисівна. Вона була одружена з І. О. Долгоруковим й до кінця випила з ним гірку чашу недолі. На весіллі, за доносом канцлера

А. Остермана, їм оголосили «височайший указ», що вся їхня родина підлягає засланню у далеку сибірську місцевість Березів поблизу річки Об, серед неприступної тайги. Туди заслали також колишнього губернатора Смоленська, сенатора і вихователя Петра II князя О. Г. Долгорукова.

Ще жорстокіше розправилася вінценосна блудниця з іншими Долгоруковими. Відомого дипломата, колишнього посла в Польщі, Данії і Франції В. Долгорукова відкликали в Росію; в 1739 р. на Скудельниковому полі йому відрубали голову. Другого князя С. Долгорукова, теж дипломата, спочатку вислали в далеку північну вотчину, потім кинули в політичну в’язницю — Шліссельбурзьку фортецю, а згодом відрубали голову поблизу Новгорода. Відрубали голову й князеві І. Долгорукову. Наречену Петра II Катерину Долгорукову, аби не муляла очі, разом із батьком спочатку вислали в Сибір, згодом ув’язнили у Томський монастир. У монастирі морили й дочок О. Долгорукова, де вони померли, а його синів прилюдно відшмагали батогами, повідрізували язики й заслали: Миколу — в далекий Охотськ, а Олександра — аж на Камчатку.

Подібне вчинили й з іншими знатними родами. Колишнього київського губернатора (у 1711–1718 pp.), сенатора князя Д. Голицина звинуватили у зловживаннях й засудили до смертної кари, яку «милостиво» замінили казематом Шліссельбурзької фортеці. В опалі був і його брат — знаменитий генерал-фельдмаршал М. Голицин, багатство якого перейшло фаворитам Анни Іоаннівни. Найогидніший «жарт» вона вчинила над М. Голициним. Він дістав високу освіту за кордоном, одружився там на італійці, прийняв католицьке віросповідування. Цариця відкликала його, розлучила з дружиною та зробила двірським блазнем. Для потіхи знову одружила, але вже на «шутихе камчадалке» Явдосі Бужениновій, влаштувавши диковинне «весілля» у зловідомому Льодовому будинку навпроти Зимового палацу. Тільки смерть імператриці та її «шутихи» позбавили князя М. Голицина глуму.

Падали голови не лише привілейованої знаті, але й «черні». Особливо страхітливою за Анни Іоаннівни була пронімецька Таємна канцелярія із системою вишукування політичних злочинців, яка мала сумирну назву «Слово и дело государево». Під страхом смертної кари вона зобов’язувала обивателів доносити «о слове и деле», нібито спрямовані проти государів, і стала чи не першим офіційним інкубатором стукачів. Таємна канцелярія цариці та Бірона тримала всіх у безмовному страсі й покорі. М. Добролюбов зазначав, що з часів Петра І таємні канцелярії під різними назвами впродовж століть були страховиддям Росії. Згодом Катерина II нібито заборонила зловісне «Слово и дело…», насправді ж просто змінила назву — з’явилася «таємна експедиція» при Першому департаменті сенату. Очолив її обер-секретар, злої пам’яті витончений катюга Семен Шешковський.

Д. Бантиш-Каменський у «Словаре достопамятных людей русской земли» зазначав, що Шешковський у руках Катерини И став грубою зброєю поліцейського розшуку. Свого часу цього поповича відкрив правитель таємних розшуків граф О. Шувалов, а Єлизавета не раз відзначала його «добропорядні важливі справи» і «зразкові труди». Пригріла його й Катерина II.

«Богоподібна цариця» Катерина II саме Шешковському доручала допитувати О. Пугачова, вести слідство у справах Н. Нассека, О. Радищева, М. Новикова та ін.

У цілому феєрверкові двірських переворотів першим був переворот 1740 року, після ранньої смерті Анни Іоаннівни, коли біронівці наслідником престолу проголосили малолітнього сина Анни Леопольдівни — принца Брауншвейгського Івана Антоновича на чолі з регентом та опікуном — тим же Біроном. Анна Леопольдівна (1718–1746) була дочкою герцога Макленбург-Шверинського Карла Леопольда й онуки царя Олексія Михайловича — Катерини Іванівни. Справжнє її ім’я по-німецькому — Єлизавета Анна Катерина Христина. Під час хрещення Феофан Прокопович нарік її Анною. Анні Леопольдівні подобався саксонський посланник граф Карл Моріц Ліпар, з яким вона і «зблизилася» у 1735 р. Та 1739 року її видали заміж за небожа імператриці Священної Римської імперії принца Антона Ульріха Брауншвейгського. У подружжя народився син Іван, якого ще малолітком проголосили російським імператором з регентством Бірона. Однак через кілька тижнів біронівщину було повалено, а «правителькою» чи регентшею Івана стала сама Анна Леопольдівна.

Черговий двірський переворот вчинила дочка Петра І й Катерини І Єлизавета Петрівна. При спонукуванні російської знаті претендентка на престол усунула від влади «любезну кузину» Анну з її малолітнім сином. На чолі гвардійців елітного Преображенського полку в грудні 1741 року Єлизавета врочисто прибула до Зимового палацу, де її й проголосили новою імператрицею Росії. Внутрішньою і зовнішньою державною політикою за правління Єлизавети (1741–1762 pp.) впродовж двадцятиліття фактично керував один;з найвпливовіших зачинщиків двірського перевороту проти біронівщини та Анни Іоаннівни енергійний граф П. Шувалов. Єлизавета надала йому найвищий чин генерал-фельдмаршала, обдарувала землями, кріпаками, грошима, а сама займалася далеко не державними справами жіночого штибу.

З нагоди вступу на престол Єлизавета щорічно влаштовувала грандіозні звані обіди, на які запрошувала близько 350 унтер-офіцерів і гвардійців того полку, який супроводжував її на «завоювання» корони.

Про інтелектуальний рівень імператриці Росії сучасники й дослідники писали, що вона не мислила свого існування без вина і пива, завжди була напідпитку. Водночас відзначалася забобонністю, їла пісне, певне, щоб не розтовстіти, та їздила на всілякі богомілля у монастирі. Особливо ж любила по декілька разів на день наряджатися й залишила після себе п’ятнадцять тисяч (!) суконь і п’ять тисяч пар (!) черевиків, обожнювала дорогоцінне каміння та персні, а кімнату, в якій приймала своїх укоханців, обладнала янтарем.

Єлизавета Петрівна перетворила царський палац на вертеп із постійними гульбищами, всілякими дивовижними феєрверками, ілюмінаціями, з безупинним переодяганням. Для постійного звеселення гультіпак при імператорському дворі організувала велику вокально-інструментальну капелу, до якої набирали чимало російських гуслярів та українських кобзарів-бандуристів, іноземних співаків.

Знаменно, що серед співаків хорової капели в петербурзькому Зимовому палаці в 1742–1744 роках був і студент Києво-Могилянської академії, майбутній український письменник та філософ Григорій Сковорода. «В одном місту был, — пізніше згадував Г. Сковорода, — гдъ палаты царскіи, уборы, танцы, музыканты, гді, любяшіесі», то послЪдували, то и зеркала смотрЪлы, вбежавши с зала в комнату и снявши маску, приложились в богатых постелях и прочая». Бачив він і те, як ще недавній хуторянин, дебелий землячок із співаків Олексій Розум розкошував у багатих покоях завше хмільної цариці, як він, ставши фаворитом і «Розумовським», умисно програвав у карти великі суми грошей двірським сановникам, аби здобути їхню прихильність. І здобував.

І хоч порядку в країні не було, на честь імператриці хлюпотіла повінь пишномовного пустослівного одописання, й то не лише придворних піїтів. Продовжуючи «петровські» традиції Феофана Прокоповича, писали панегірики й такі відомі письменники, як О. Сумароков та М. Ломоносов. Свою «Оду всемилостивейшей государыне императрице Елизавете Петровне, самодержице Всероссийской, в 25 день ноября 1743» Сумароков приурочив дневі двірського перевороту 1741 року. Звертаючись до завше веселої цариці по двох роках її владарювання, поет писав:

Усе це, м’яко кажучи, була неправда, й про це знав Сумароков, котрий певний час служив ад’ютантом у графів  Г. Головіна та О. Розумовського, блазнював, за словами О. Пушкіна, у тодішніх вельмож Шувалова і Паніна.

Близько десятка хвалебних од, присвячених вступові Єлизавети на престол, написав М. Ломоносов. Дослідники по-різному говорять про них. Одні твердять, нібито Ломоносов писав їх як «офіційно-службовий поет» на замовлення царського двору та академії, почесним членом якої він був. Професор Д. Благой зазначав, що врочисті оди, як і фейерверки та ілюмінації, були обов’язковою частиною придворних свят. Інші доводять: поет друкував оди «за свій кошт», надаючи їм суспільно-виховного значення та проводячи у них, за влучними словами О. Пушкіна, «торжество своїх ідей». Тон таких «благодарственных восклицаний» старанно будуть наслідувати й інші поети, у тому числі й українські.

За «оди похвальні», «оди духовні», панегіричні «слова» і «надписи», за пропаганду ідеї розквіту вітчизни під опікою освічених правителів ще сучасники дорікали Ломоносову. Навіть О. Сумароков, над яким підсміювалися, справедливо писав: «Не завидую тебе, что, следуя общему обычаю ласкати царей, нередко недостойным не токмо похвалы стройным гласом воспетой, но ниже гудочного брацания, ты льстил похвалою в стихах Елисавете. И если бы можно было без уязвления истины и потомства, простил бы я тебе ради признания твоея души ко благодеяниям». За улесливий тон в одах нікчемним царям та їхнім фаворитам «російському Піндару» — Ломоносову дорікав і О. Радищев, хоча водночас і пробачав генієві за одописання в окремому нарисі «Подорожі з Петербурга в Москву».

О. Пушкін писав: «Ломоносов заповнив урочисті свої оди пишномовною хвалою; він прямо називає благодійника свого графа Шувалова своїм благодійником; він у якійсь придворній ідилії оспівує графа К. Розумовського під ім’ям Полідора; він віршами поздоровляє графа Орлова у зв’язку із поверненням його з Фінляндії…» Водночас поет визнає Ломоносова великою людиною, кажучи, що той створив перший університет у Росії й сам був «першим нашим університетом» за багатогранністю знань. Але біда, що в тому університеті професор поезії, ораторського мистецтва і красномовства мусив служити як «чиновник, а не поет, натхненний з неба, не оратор, що сильно захоплює».

Та звинувачувати вченого в підлабузництві навряд чи можна. То була данина традиції. Міг Ломоносов бути й іншим: коли фаворит Єлизавети і братів Розумовських, перший куратор Московського університету Шувалов «пожартував» над вченим, той з гідністю відповів: «Не токмо у стола знатних господ или каких земных владетелей дураком быть не хочу, но и ниже у самого Господа Бога». Не всі поети мали сміливість так сказати, швидше навпаки, за що отримували ордени і подаяння.

Шлюб цариці Єлизавети з козацьким сином

Ще до коронації Єлизавета мала «альковні романи» і кількома двірськими молодиками, у тому числі зі своїм ад’ютантом і співучасником п’яних оргій О. Шубіним, якого згодом, аби не муляв очей, заслали далеко в Сибір.

Згодом фаворитами Єлизавети стають брати Розумовські — нащадки небагатого реестрового козака Розума з хутора Лемеші Козєлєцького повіту на Чернігівщині. Це вже ціла історія, про яку варто сказати докладніше.

Старшого із Розумовських — двадцятилітнього півчого Олексія — запримітив за чудовий голос переяславський поміщик, урядовий комісар по вивозу угорського вина із Токаю, яке полюбляла Єлизавета, полковник Федір Вишневський під час слухання церковної відправи у селі Чемері неподалік хутора Лемеші. Він умовив Олексія їхати до Петербурга й у І 731 році влаштував його до придворної капели. Гарний, ставний і співучий «малорос» впав у око і Єлизаветі. Відкрите кількарічне перелюбство «Петровой дщери» після її вступу на трон закінчилося морганатичним шлюбом у 1742 році з Олексієм Розумом. Козачий син уже через два роки стає «графом Розумовським», але без права престолонаслідування.

Як водилося, напівосвічений співак почав обіймати високі посади і в 1756 році став фельдмаршалом Росії. Це дало йому можливість привласнити великі землеволодіння, десятки тисяч селян-кріпаків, у тому числі й своїх недавніх земляків на Україні, цілком можливо, товаришів та побратимів по зброї старого козака Григорія Розума, який рано помер, так і не діждавшися слави чи безслав’я своїх синів.

Отже, на догоду цариці бравий селюк стає графом, тож треба було спішно в мужицьку генеалогію влити бодай трохи «голубої крові», зробити Розума «благородним» за походженням, принаймні для непосвячених. За справу беруться офіційно-службові особи, ба навіть українські піїти, і серед них загалом відомий письменник та педагог, професор Києво-Могилянської академії Михайло Коза-чинський (1699–1755). Із нагоди іменин «графа» 17 березня 1745 року він написав трактат під назвою «Философія Аристотелева по умствованію перипатетиков изданная… Алексію Григоріевичу Розумовскому» у формі поширених тоді тез академії диспуту, що їх «ответствовал» кращий учень професора Козачинського студент-філософ Георгій Щербацький, який згодом і сам став професором Київської та Московської академій. Це був не стільки філософський трактат, скільки панегірик, написаний вперемішку — віршами і прозою «слов’янською», польською та латинською мовами, що обов’язково вивчалися в академії.

У трактаті тлумачилося благородство Розумовських, які нібито походили не з лемешівських хуторян, а з польсько-литовського шляхетського роду Гедимкновичів Романа Рожинського, нащадки якого «употребляемое ныне звание Розумовских получили». На таку вигадку поет В. Тредіаковський саркастично відгукувався, що він не міг читати се писання без «внутреннего смеха», а історик Києва В. Аскоченський дивувався винятковій винахідливості й умінню «сочинителя» з нічого зробити «щось».

Імператриця Єлизавета разом із «графом Розумовським», престолонаслідником, небожем Петром і його на той час ще нареченою Катериною — майбутніми Петром III та Катериною II — «ощасливили» Україну своїм відвідуванням, що обійшлося казні у величезну суму. Погожого літа 1744 року під приводом паломництва на богомілля та поклоніння «святим мощам» Києво-Печерської лаври й водночас для веселого проведення часу цариця забажала поїхати в «Малоросію». Наперед послані царські кур’єри наказували впорядковувати по тракту дорогу, ладнати мости, поштові станції, готувати на кожній із них коней для заміни, виселяти із сіл та міст хворих і прокажених, влаштовувати місця можливих ночівель та відпочинку для цариці й свити в складі близько 250 чоловік.

Після домовленості, що Єлизавета зупиниться на тимчасове помешкання в Києво-Печерській лаврі «з чудовим парком», на горбах понад Дніпром, де любив зупинятися її батько Петро І, тодішній генерал-губернатор «Малоросії» граф Леонтьев наказав адміністрації Лаври приготувати 343 пуди муки, 257 відер кислої капусти, 112 відер світло-сірої капусти, 133 відра шинкованої капусти, 105 відер буряків, 400 пудів сіна, понад тисячу всіляких свічок і факелів. Із Москви ж прислано було шість діжок англійського пива для «собственного употребления» государині…

До речі, тільки Лавра на упорядкування доріг, мостів і сіл у своїх володіннях, де мала проїздити «висока гостя», щоденно впродовж кількох місяців посилала понад тисячу монастирських кріпаків. Адміністрація Києво-Могилянсь-кої академії не відпустила частину студентів на канікули і наказала їм готувати «божественні в особах» театральні видовища, всілякі вертепи, репетирування хорового співу, прилюдних диспутів, уміння виголошувати «орації».

На кордоні України від Глухова аж до Києва для зустрічі імператриці по обидва боки шляху поставили козацькі полки, вершників яких одягнули в нові черкески, широкі штани, різнокольорові шапки. Перші полки, відсалютувавши цариці, за спинами сусідів мчали уперед

і знову вітали вінценосну, створюючи химерію масовості війська. Понад шляхом наказано було збиратися святково одягнутим «малоросам» і вітати свою «благодійницю» та «родичку» по козацькому синові Розуму.

Помпезне театралізоване видовисько влаштували для Єлизавети та її свити поблизу Києва. Зустрічати кортеж на лівий берег Дніпра вийшла вся київська знать, ченці Лаври, викладачі і студенти академії, міщани. Один із спудеїв, загримований під древньоруського князя Володимира — «святителя Русі», їхав назустріч у «божественному фаетоні», що його тягли два крилаті «пегаси» — спудеї. У промові оратор запрошував царицю до «стольного граду» — праматері «городів руських».

Перед в’їздом до Печерська 25 серпня 1744 року «батьки міста» збудували тріумфальну арку із зображенням ангела, який тримав у руках «хартію». Така символіка була не випадковою. Після привітальних промов київського митрополита Рафаїла Заборовського і білгородського митрополита Антонія, що поспішив приїхати сюди, «державній гості» вручили гарно надруковану в лаврській друкарні ямбічну оду «На тріумфальних кієво-печерських воротах до ангела, держащего хартію…», написану згаданим префектом Києво-Могилянської академії професором Михайлом Козачинським. Государиня просльозилася «радушным приемом своих верноподданных» і прорекла, що любить «народ сей благонравный и незлобивый». Тоді ще не вся Україна була покріпачена.

Впродовж кількох тижнів у Києві влаштовувалися для знаті гульбища, бали-маскаради, не стихали дзвони, лилося мед-вино на прийомах. Цариця мандрувала по чудових київських околицях, відвідала Києво-Китаївську «пустиню» та місця, де жив Андрій Боголюбський. Двічі побувала вона і в академії. До першого запланованого візиту 5 вересня 1744 року, що збігся з тезоіменитством Єлизавети, «учащиеся юноши» підготували та розіграли шкільну драму з прологом та епілогом під назвою «Бла-гоутробіє Марка Аврелія Антонія, кесаря римского» М. Козачинського, який пристосував твір відповідно до особи та діяльності російської цариці з її непростим шляхом до престолу. Спектакль, безсумнівно, сподобявся Єлизаветі, а ще більше — розіграні веселі інтермедії до драми, тексти яких, на жаль, загубилися.

Під час другого відвідання Києво-Могилянської академії царицею відбувся традиційний академічний диспут. До нього підготували розкішно виконані «тези» — програму у вигляді картини-гравюри із зображенням у центрі Єлизавети Петрівни в царських обладунках, в оточенні придворних осіб, хвалебні написи слов’янською і латинською мовами. Академічний хор виконав урочисті канти і гімни, студенти декламували між диспутом хвалебні вірші, що їх написав той-таки М. Козачинський.

Розчулена віршами і прийомом, «августійша» звеліла нужденній академії виділити аж одну тисячу карбованців, тоді як особі архімандрита Лаври «пожалувала» три тисячі, «прочіей» братії — ченцям — десять тисяч, не рахуючи досить коштовного позолоченого й срібного церковного начиння, вартість якого обчислювалася десятками тисяч. Тих коштів вистачило б на кілька років пристойного існування всієї академії. Мабуть, розважливий і талановитий педагог, улюбленець київського студентства, префект М. Козачинський розраховував на значно щедрішу допомогу його дітищу.

Таким був зовнішній бік «добродійств» ласої до лицедійств і парадності Єлизавети Петрівни, іменем якої поступово закріпачувався український народ. Не ловив гав і її чоловік. Дожовтневі й сучасні історики не забувають передусім нагадати, що Олексій Розумовськии сприяв відновленню гетьманства на Лівобережжі. Можливо, й так, але не без корисливих цілей: за його порадою чи проханням Єлизавета, м’яко кажучи, запропонувала обрати гетьманом України молодшого брата свого чоловіка — Кирила Розумовського.

Сучасник Розумовських граф Ф. Головін, згодом дуже близький і до оточення Петра III, Катерини II та Павла І, у своїх спогадах про правління Єлизавети навів не без їдкого єхидства таку бувальщину: «Менший брат його (Олексія Розумовського — В. М.), Кирило, пас свиней поблизу Батурина — він сам мені оповідав такі подробиці. Свині, яких він пас, були не його, а їхнього родича Будлянського, котрий був багатший за них. Коли Олексій побачив, що доля йому усміхнулася, він згадав про Кирила і послав одного офіцера, щоб привіз брата з почестями. Кирило, будучи вже дорослим, побачив офіцера і подумав, що його хочуть забрати в москалі. Він злякався, покинув своїх свиней і виліз — на дерево, звідки його пощастило зсадити тільки голодом. Коли він приїхав у столицю, його почистили, гарно одягнули і доручили одному женевцеві, здається, Саладино на прізвище, щоб він його вивчив добре поводитися та одшліфував його». Кирило, цей недавній свинопас, швидко ввійшов у раж і разом із братом став вершителем долі народу, й не лише українського. Вся його карколомна кар’єра пов’язана із закріпаченням селян, у тому числі земляків-українців.

По закінченню навчання у німецьких університетах (1743–1745) вісімнадцятилітнього Кирила призначають у 1746 році… президентом Російської академії наук, де тоді вже працював із 1741 року великий Михайло Ломоносов та інші видатні вчені. Як він ними керував — тільки Богу відомо. У 1750 році Єлизавета «рекомендує» українській старшині обрати Кирила гетьманом, і та одностайно і великодушно погоджується. Водночас імператриця возвела молодшого Розумовського в чин фельдмаршала та спеціальною грамотою підпорядкувала його владі не лише Лівобережну Україну, а й Запорозьку Січ, яка постійно завдавала Росії клопоту.

Гетьманував К. Розумовський упродовж п’ятнадцяти років (1750–1764). Резиденцію мав у Батурині. М.Грушевський писав, що останній гетьман України, вихований у петербурзькому й частково закордонному середовищі, одружений на великоруській аристократці Катериж Наришкіній, наближеній до царського дому, страшенно нудьгував у Батурині. На догоду дружині він намагався зробити свою резиденцію мініатюрною копією петербурзького двору.

Здебільшого гетьман жив у Петербурзі, а всі справи вершила генеральна українська старшина.

Кирило Розумовський був водночас і шефом петербурзького лейб-гвардійського полку, разом з ним брав участь у двірському перевороті, затіяному Катериною II, про що зазначав і О. Пушкін: «Граф К. Розумовський був у змові 1762 р. Виконання було прискорене зрадою одного із спільників. Катерина вже втекла із Петергофа, а Розумовський ще нічого не знав. Він був удома. Раптом чує, до нього стукають. «Хто там?» — «Орлов, відчиніть». Олексій Орлов, якого до того гр. Розумовський жодного разу не бачив, зайшов і оголосив, що Катерина в Ізмайлівському полку, але полк, збунтований двома офіцерами (дідом моїм Л. А. Пушкіним і, не пам’ятаю, ще кимось), не бажає їй присягати. Розумовський узяв пістолети в кишені, поїхав у візку для посуду, явився у полк і повів його за собою». Діда Пушкіна посадили в фортецю, де він пробув два роки, а Розумовського нова імператриця одразу ж призначила своїм генерал-ад’ютантом, поближче до царських апартаментів, тим паче що й статурою він імпонував похітливій імператриці, знав усі придворні інтриги.

Гетьман Розумовський і цариця Катерина II жили у мирі та злагоді. Щоправда, був між ними один маловідомий «інцидент», на якому варто конкретніше зупинитися. Йдеться про підготовлену гетьманом разом із генеральною старшиною петицію на ім’я імператриці «О восстановлении старинных прав Малороссии» (1764) з проханням повернути відібрані російським урядом привілеї українському шляхетству та надати право спадкоємності гетьманської влади виключно родині Розумовських. Одні дослідники твердять, що. петиція-прохання була подана Катерині; інші доводять, що її побоялася підписати генеральна старшина за винятком кількох полковників.